Розділ 46

— Ні. Але в курсі був. В такі речі не посвячують працівників архіву. Я був останнім, хто вступив в номінальну команду Еміра.

— Чому він взяв тебе?

— Не балакучий, не помічений у скандалах та плітках, розумний і язика ні перед ким з родини Аль-Садек не закидав, — без заминки прикидає він. — Думаю, це й стало основним. Я казав те, що думав, хто б переді мною не стояв.

Характеристика Мирослава явно применшена, але зараз вставляти свою копійчину не кваплюся. Хочеться почути більше. Аж до поколювання у пальцях хочеться.

— Це з дитинства в тебе?

— Так, — кутики його рота тягнуться вгору, роблячи обличчя менш серйозним. — батько вчив принциповості. Він був першокласним хірургом. Жодного хабаря за сорок років роботи не взяв.

Я вся перетворююся на слух. Так мало знаю про його минуле, і ось, з’явилася нагода.

— А зараз вони далеко живуть?

Мирослав ледь помітно хитає головою.

— Батько помер від раку, мама пішла за рік після нього. Не змогла перенести, — він підтискає губи, я накриваю долонею його руку.

Хочеться підтримати, хочеться стати його знеболювальним.

— Мені так шкода, Мирославе…

— Дякую, — він притискає мене до себе, цілує в маківку, затримавшись на мить довше. Мені приємно. Знаю, що і йому теж.

Розчинившись у розділеному  на двох теплі, вже не певна, що хочу продовжувати. Нам так добре разом… Ми нарешті разом, а ці згадки… Чи має вагу минуле? Навіть якщо він був би причетний, то що? Він зробив для мене більше, ніж власні батьки, хоча ніколи не знав. Хто б ще пішов на подібне?

— Тож, Емір, — вирівнявшись, говорить Мирослав. — Про подібні речі не розповідають. І мене в ці плани ніхто посвячувати не збирався. Засиджуватись допізна з пошуками паперів було нормальною справою. Те, що ми робили — компромат, який рили на Мустафу та Шихаба — за це не просто звільняють. Мене могли прибрати. Я знайшов спірну угоду, — він потирає пальці, пригадуючи, потім змахує рукою, — вже не памʼятаю, але щось там з датами не збігалося. Прийшов до Еміра в кабінет, а вони там з Кемалем, помічником його, справи обговорювали. Я почув.

— Тебе впіймали?

— Ні, сам зайшов та сказав, що ідея — повна хрінь. Емір переконував, я відмовив.

— Жага справедливості?

Мирослав гмикає, я, чомусь, знічуюся.

— Все набагато прозаїчніше, — всміхається він. — Ризик того не коштував. Якби не вигоріло, собаками б гнали нас. Я мішенню бути відмовився.

— Це навіть звучить моторошно… — хитаю головою. Торкнувшись долонею чола, повертаю погляд до Мирослава. — А тато що?

— Емір сказав вимітатися, я погодився, — Мирослав зручніше вмощується в кріслі, трохи змінивши позу. Він, на відміну від мене, зовсім розслаблений.

— І відпустив? Так просто? — я скидаю брову, дивлюся з подивом. Батько людина гаряча, зі сталевою хваткою. Навряд в молодості було інакше, а враховуючи наміри…

— Не просто. По ребрах дали відчутно, лякали, щоб мовчав.

— Тобто ти після цього з ним дружив? Мирославе! — ахаю і навіть до нього подаюся, а він всміхається. Моя реакція взагалі його тішить. Мене ж це трохи дратує.

— Ти надто емоційна, моя дівчинка. Це у вас там в дівочому царстві довгі розбірки, компанії на кшталт клубу за вподобаннями. У мужиків усе простіше — по морді дав і все зрозуміло. У школі не помічала: дівчата губи дують, пацани сьогодні побилися, завтра руки тиснуть? От дорослі дяді не так далеко пішли, за умови, що інтереси ділити не треба. Нам з Еміром ділити було нічого. Він хотів моє мовчання, мені не було сенсу його закладати.

Важкий подих в грудях не утримую, проте коментувати тут нема чого. Він явно знав, що робить. Це ж Кримський! Там кожен крок прораховано.

— Але Шихаб таки… ну…

— Помер, так, — Мирослав з готовністю киває. — Поліція прийшла до мене. Допит, слідство. Я ж працював на них, — уточнює між іншим, — По справі проходив свідком.

— І нічого не сказав? — це питання абсолютно зайве. Я передбачаю відповідь ще до його короткого слова.

— Ні.

— Чому? — я хочу почути від нього. Від початку до кінця почути, коли вже ми про це заговорили.

— А навіщо? Шихада б це не повернуло, Мустафа втратив би ще одного сина, Емір сів або свої поклали. З великою ймовірністю слідство б замʼяли, а мене прибрали. Або зробили б хід конем — повісили б вбивство. Це торкнулося б моєї родини. Тато хірург, мати вчителька початкових класів і єдиний син — гордість родини — працює на мужика, який брата замовив, краса! Кому б вони потім доказували за що саме передачки сину на зону носять — тому, що я пішов за кілька місяців і осуджений несправедливо чи за сплановане умисне? То який сенс?

— А справедливість? — кажу сповільнено. Сама вже ні в чому не впевнена.

— А справедливості у світі дуже мало, моя дівчинка, — тепер він говорить ніжно, проте дивиться пильно, стежить за реакцією. Йому важлива моя реакція.

— Ти повернувся працювати на тата?

— Ні. Я взяв у нього гроші в безвідсотковий борг, відкрив невелику компанію, зайнявся IT сферою. У мене було на той час три айтівці. Потім, коли справа набрала обертів, кошти повернув.

— І він навіть не заплатив за мовчання? — не знаю, обурена я чи здивована. Напевне, й те, й інше.

— Хотів, це я не взяв, — і передбачивши моє запитання, — Відповідь та сама, Амаль. Навіщо?

Але і я вчилася у найкращого — у Мирослава Кримського.

Нахиливши голову вбік, як часом робить він, говорю:

— А якби не вигоріло, скористався б можливістю? Ну, тобто — справа пішла, і ти повернув, а якби не було з чого повертати, тобі батько б пробачив борг?

Мирослав посміхається та підморгує мені.

— Так, в мінус би я не пішов і органи б не розбазарював.

Ми пропускаємо коротке хихотіння, хоча жарт насправді не дуже й смішний. Я дивлюся в ілюмінатор, обдумую сказані ним слова. Відчуваю на собі важкий погляд.

— Я навіть не думала… — знизую плечима, відповідаючи на пронизуюче атмосферу німе питання. — Таку правду ось так прийняти важко.