Розділ 44

Після останньої пари я тільки-но встигаю переступити поріг аудиторії, як телефон, що я його весь день стискала в руці в очікуванні, заходиться дзвінком.

Від нього.

— Привіт, Амаль.

— Добрий день, Мирославе. Ти вивчив мій розклад? — мушу сказати, що називати його на «ти» зовсім не складно, хоч і незвично. Проте я так давно хотіла цього, страхаючись власного бажання, що зараз на вустах розквітає посмішка. Певна, вона трохи дурнувата, але абсолютно точно щира та щаслива.

— Це було не складно, — його голос ледь помітно змінює тональність. Мирослав звучить мʼякіше. — Я хочу забрати тебе на кілька днів. Можу владнати все сам, але обіцяв тобі не приймати таких рішень, тож, зможеш?

Мимоволі прикладаю руку до грудей. Я точно з тим паном Кримським веду розмову? Цей надто вже…

— У пʼятницю буде практичне у Віталії Миронівни. Я дуже хочу на нього потрапити, а лекції зможу нагнати.

— Тобі не доведеться, я все влаштую. — Відзивається він. І я розумію, що нехай Мирослав і дуже намагається, проте від себе не втечеш. Характер такий, що не замаскуєш.

— Гадаю, що зможу впоратися з цим сама, — промовляю обережно.

В слухавці на мить настає тиша. Розумію, що Мирослав потребує секунди, щоб не взяти все у свої владні долоні та зробити так, як вважає за потрібне.

— Якщо ти просиш, — погоджується врешті решт. Вельми неохоче погоджується, але для мене це так цінно! — Спускайся, я внизу.

— Пʼятнадцять хвилин, добре?

— Чекаю. — Коротко та зрозуміло перш ніж покласти слухавку.

А я швидко-швидко перебираю ніжками в пошуках старости Рити. Я жодного разу не прогуляла жодної пари, але зараз мені так хочеться побути з ним, що пропуск кількох лекцій не видається чимось надможливим. Рита спочатку дивиться на мене, мов на привида, а тоді присягається прикривати мою персону усіма можливими причинами, котрі тільки прийдуть їй в голову. Обіцяю коробочку цукерок та, спускаючись сходами, телефоную на роботу. Нічого особливо не вигадуючи, прошу кілька вихідних, щоб перекрити навчання. Су-шеф Данило вислуховує та погоджується, попередивши, що пропуски за мій рахунок. Я радощах дякую кілька разів та запевняю, що вони завжди зможуть на мене покластися.

— Амаль! Ти так летиш, немов запізнюєшся на літак, — перехоплює мене Іван.

— Приблизно так і є. Вибач, я дійсно поспішаю.

Крім іншого, бажання ближче дізнатися Ваню вщухло. Вчорашнє відверте хамство аж ніяк не відповідає прекрасному образу хорошого хлопця. Тепер я сама того не бажаючи, стала задаватися питанням, чи не видавала бажане за дійсне? У мене це з дитинства повелося: «усі люди хороші, то я все сприймаю неправильно». А якщо в душу плюнуть, нічого, може, не спеціально? Треба негайно перевірити! Дякую, більше не хочеться.

— Що, зовсім татусь зашугав? — широко всміхається посмішкою, що більше нагадує вишкір.

— Навіщо ти говориш це? — питаю прямо, тому що обмінюватися колючками — не моє.

— Ну а що? Мужик реально берегом помилився.

— Це я помилилась, Ваню. В тобі. Дякую за спілкування, але продовжувати не хочу.

— Образилась чи що? Та я жартую, Амаль! Чого ти?

— Ці жарти не смішні та не дотепні. І я впевнена, ти зрозумів це ще вчора. Я все гадала: зрозумів до сутички чи після, проте зараз, якщо ти це мені заявляєш, не має жодного значення. Мирослав — важлива людина в моєму житті і я не дозволю так відгукуватись про нього. А зараз, будь ласка, відійди. Я поспішаю на побачення з татусем.

— Та ти більшого варта! Це в нього зараз бабоси через одне місце вилазять. А двадцять років пройде і що? Ти варта більшого! Дурепа! Стільки часу просрав… — відлуння злих слів сягає мене, поки йду коридором.

Мені не потрібне нічиє схвалення. Мені вистачило часу, щоб обдумати. Якщо хтось хоче висловити своє невдоволення — нехай зробить це дивлячись у дзеркало.

Я забираю тренч в гардеробі та, перекинувши його через руку, спускаюсь по сходам. Коли бачу Мирослава будь-які інші думки випаровуються. Навіщо мені весь світ, коли він підхоплює мене за лікоть, щоб, вже за мить, міцно притиснути до себе. Я розчиняюсь у ньому. Тону. І до жодних спроб, щоб винирнути не вдаюся. Без акваланга й на глибину. Не можна назвати це занурення неочікуваним. Воно довжиною в п’ять з половиною років.

— Здається, я не хочу рухатись, — зізнаюся кудись у його плече.

— Я обіцяю багато обіймати тебе.

Закусивши губу, підіймаю голову та зазираю в сині вири. Теплі.

— Наскільки багато? — моє нетерпіння видає смішинка.

— Сідай, моє бажання. До біса складно не цілувати тебе.

Від його слів, під прямим неприхованим чоловічим поглядом тушуюсь. І завмираю чи то в очікуванні, чи то… в очікуванні, так.

Мирослав відкриває для мене двері і я беззаперечно сідаю в салон. Розумію, що демонстрація почуттів на кшталт вчорашньої для нього нехарактерна. А ми біля університету, купа людей.

— У тебе паспорт з собою?

— Так. А ми не заїдемо додому? Тобто в гуртожиток.

— Ні. Все купимо.

Він кладе руку на моє коліно, спостерігаючи за реакцією. Знаю: якщо попрошу, Мирослав забере, дасть мені більше простору, але я почуваюся комфортно. Куди їдемо не запитую. Мені, якщо відверто, все-одно. Я насолоджуюсь нашим усамітненням, теплом його тіла поруч. Яка різниця де, якщо тепер поруч? Мирослав бере мою руку в свою, перебирає пальці, погладжує долоню. Кілька разів він відповідає на телефонний дзвінок, проте розмова досить коротка, а його вказівний палець не припиняє погладжувати тонку шкіру на зап’ястку.