Розділ 43

За роздумами роздивитися інтерʼєр не вдається. Коли дівчина запитує, чи подобається нам місце, Кримський зупиняє на мені погляд, а тоді киває. Певно, занадто очевидно я занурилася в себе.

Він відсуває для мене крісло, сідає навпроти. Галантний та коректний, але готовий взяти на себе відповідальність з будь-якого питання. Я знаю, у що саме закохалась. У саму його суть.

Я обираю салат та гаряче, від вина відмовляюся, чужинець зупиняється на стейку. Це знову будить в мені спогади, до яких я не готова вертатись. Потім. Повернусь у гуртожиток і прокручу в голові. Інакше поки не навчилась. Старалась, в мене навіть виходило, поки він не увірвався. І як тепер? Спочатку?

— Що займає твої думки? — чужинець хмуриться.

— Ви сказали, у вас до мене пропозиція. Це змушує варитися в здогадках, — інтерпретую власну правду під обставини. Не зовсім й брехня. Я дійсно роздумую, навіщо я тут, а така відповідь — непоганий спосіб дізнатися. — Дякую, — кажу офіціанту, що поставив перед нами страви.

— Може, поїсиш спокійно? Я все розповім.

— Боюся згоріти від нетерпіння, — коротко всміхаюсь, а тоді прикушую губу. — Будь ласка.

Чужинець схиляє голову та мовчки вдивляється в моє лице кілька довгих секунд. Тоді його вуст торкається ледь помітна посмішка і він говорить:

— Я відкриваю десертну ресторацію. Як кавʼярня, тільки в масштабі. Великий асортимент напоїв і, найголовніше…

— Десерти, — закінчую, правильно зрозумівши паузу.

— Так. Я хочу, щоб цим зайнялась ти.

— У мене ніякого досвіду.

— У тебе талант. Досвіду наберешся. Я розмовляв з Девиденко, вона прогнозує тобі велике майбутнє. Але я і сам запевнився в цьому.

— Ви знаєте Віталію Миронівну?! — виривається з мене шоковане.

— Чому тебе це дивує?

Дійсно. Насправді не знаю, чому. Напевне, бо Кримський — людина цифр. А ще тому, що десерти — суто мій світ. Я від чужинця сюди втікала, тут ховалася, а він… знайшов.

Я переводжу плечима, не даючи відповіді та наколюю на виделку шматочок маринованої курки.

— А що ще вона казала? — питаю натомість.

Мирослав з розумінням тепло всміхається:

— Що ти розумна, відчуваєш смаки, вдало поєднуєш творчий підхід, не порушуючи основи. Що б це не означало.

— Ну це вона говорить, що я не псую своїм баченням рецептуру, — швидко пояснюю. — Щось ще? — я хапаю кожне його слово.

— Що ти надзвичайно талановита.

— Протестую! — власна реакція надто яскрава, і я не стримую смішинку, — Вона не могла такого сказати!

— Так, — посміюється він, — це вже від мене. То що? Попрацюємо, Амаль?

Усмішка зникає з мого обличчя, я заправляю за вухо прядку волосся. Відповідь маю, просто сказати після такого обʼємного запрошення та похвали трохи ніяково.

— Я вдячна вам за пропозицію та віру в мої сили…

— Амаль, ми ж не на співбесіді, і я не ейчар. Чому не хочеш?

Принаймні, ані здивованим, ані ображеним чужинець не виглядає.

— Просто… це тільки моє. Мені подобається розвиватися самостійно. Подобається радіти досягненням, аналізувати програші. І зовсім не хочеться фокусуватися на тому, що хтось допоміг. Для самої себе не хочеться. Колись, може бути, я влаштуюсь в вашу ресторацію, але пройду перед цим всі хрещення. Не беруть у такі заклади студентів, навіть якщо про них так тепло відгукується Віталія Миронівна.

Чужинець дивиться на мене, не зводячи погляду. Великий його палець лежить на підборідді.

— Кожного разу я думаю «куди більше?». А ти вражаєш.

Цю фразу, від якої моє серце робить кульбіт, пропускаю. Ну, або дуже стараюсь не акцентуватися. Далі ми торкаємось планів. Я ділюся бажанням пройти практику в Девиденко, потім спішно прошу, щоб Кримський не сприяв цьому.

— Я поважаю твоє бажання. Можеш розповідати, я не лізтиму. Але якщо допомога знадобиться, ти звернешся.

Це не питання, ствердження, на яке я киваю, хоча й сумніваюся, що стану. Чужинець розповідає про роботу та знайомих мені людей. Оля, до прикладу, вийшла заміж три роки тому, а зараз вагітна. Вона передає справи іншій працівниці, а ще повідомила Кримському, що її стан зробив чужинця стриманішим.

— Зовсім страх втратила. Так мені й каже: Мирославе Романовичу, ви такий душка! Нормально?

— А ви що?

— А що? Відправив працювати, вона ж вагітна.

Не стримую сміх, коли уявляю вираз його обличчя. Хоча, до речі, розгніваним не виглядає.

Від десерту відмовляюся, чужинець просить рахунок, я навідую вбиральню, і ми йдемо. Хостес віддає верхній одяг, чужинець допомагає одягтися.

— Красивий тренч.

— Урвала на розпродажі, — всміхаюся, насолоджуючись легкою атмосферою. 

Пригадую, як вчасно зняла річ з магазинної стійки, дивом встигнувши перед дівчиною. Це й розповідаю чужинцю.

— Тобі не треба економити. Ти не маєш потребувати.

— А я й не потребую, — знизую плечима, абсолютно не розуміючи хід його думок. — Просто мені подобається бути самостійною. В тому, щоб жити за рахунком немає нічого ганебного.

— Я тобою пишаюсь.

— Тобто, щоб почути це, треба було урвати на розпродажі пальто? — зупинившись біля сходин ресторану, сміюсь, відвернувшись. Мені необхідно зкліпнути сльози.

— Мирославе, добрий вечір, — поряд з нами зупиняється красива жінка. Вона чіпляє мене поглядом, але зупиняється на чужинцеві.

— Здрастуй, Лілю.

— Ти ще не йдеш? Я би повечеряла… — починає вона і звучить це так природно.

Силою утримуюсь від того, аби закусити губу. Тому що я б ніколи не змогла так до нього звернутись. А якби навіть і змогла, не стала б. Чому всі вони не бояться поранитись об його невзаємність? Тільки я така слабка?

— Не затримую тебе, — відрізає Кримський. І вона, кивнувши, немов він тут слова пів години підбирав, граційно проходить повз ресторану. Тобто якщо з ним не поїсть, то вже не треба?

Настрій змінюється, сміятись більше не хочеться. Хочеться викликати таксі та якнайшвидше опинитися вдома. Втекти. Серце досі вистукує для нього, наплювавши на реальність. Чужинець же попереджав. Попереджав, залишаючись відвертим. Від того, щоб відкрити додаток таксі, утримує лиш усвідомлення, що поїхати зараз — означає втекти. А я так більше не поводжуся.