Розділ 42

Він веде мене вбік, залишивши очманілого Івана кліпати очима. Мені ще ніколи не доводилось бачити Ваню настільки розгубленим, проте його хамства не виправдовую. Та усвідомлення цього не заважає мені обурюватися повелительним жестам чужинця. Я, звісно ж, не стану сперечатися привселюдно, адже дуже поважаю Кримського. Проте, коли сходини залишаються позаду, а майбах ближчає, майоріючи мовчазною згодою, яку я не давала, я вирішую, що достатньо.

— Я не погодилася. Мирославе, ми збиралися у кіно.

— Кіно, театр, опера. Що захочеш. Сідай в машину.

Дійшовши до машини, я не повертаюся. Дивитися в бездонність океану немає сили.

— Ми вже узгодили прогулянку з Іваном.

— З Іваном, — тембр стає нижчим, трохи небезпечним, але я не боюсь. Мені вже не вісімнадцять. — Поїдання солодкої вати та гру в пасочки доведеться перенести. У мене ділова пропозиція.

Він тягнеться до ручки дверей, торкаючись торсом лопаток, замість повітря я ковтаю знайомий аромат, провалюючись в зайві відчуття. З ним відчуття завжди зайві. Тому що ті самі. Незмінні.

Чужинець розпахує переді мною дверцята, я вдихаю побільше повітря і повертаюсь до нього обличчям.

Він надто близько. Буквально в міліметрі.

— Мирославе, — починаю, але в моїй голові все звучало у сто разів впевненіше.

— Амаль, — він схиляє голову. В погляді — неприхована провокація.

— Я… — замість слів, сковтую. Це тому, що очі знайшли його губи.

Аллах…

—  М?

Чужинець наближується. Куди вже ближче? Тут дихати нічим! Здається, ще мить, і повітря плавитись почне. Прямо зараз…

Ось-ось…

— Мирославе… — на видиху.

— Так, моя люба? — і він так само. Тільки трошечки хрипко.

Його губи стають ближчими, сильні руки вперлися в верх автомобіля по обидва боки від моєї голови. Чужинець не зводить погляду тоді, коли я боюсь потонути. Ні, втопитися! Здається, ці пʼять років нічому мене не навчили, якщо зараз я думаю не про порятунок, а яке ж блаженство зануритися в синь.

І коли відстань стає такою, що я відчуваю жар чоловічих губ, то тікаю в салон машини. Просто ковзаю на шкіряне сидіння, спиною впершись в спинку крісла.

У свідомість вривається гулкий чоловічий видих крізь зуби, периферійним зором я бачу, який він напружений. І… хвалю себе. Здається, я щойно посмикала лева за вуса. І це було… ну дуже незвично. Дуже хвилююче.

Коли чужинець опускається поруч, моя неочікувана сміливість наштовхує мене на питання:

— Ви завжди так ділові пропозиції робите?

— Ні, ти виключення. В усьому.

Машина плавно їде містом, ми відгороджені від водія шторкою приватності. Атмосфера хоч і натякає на затишок, проте його й близько немає. Нерви, разом із тілом, натягнуті, немов тятива. Я зводжу ноги, напружуючи стегна, спина пряма, пальці впʼялися в сумку. Мені нестерпно спекотно в тренчі в салоні авто, проте зняти його видається на межі фантастики.

На чужинця не дивлюсь, і без його поглядів думки заплутані, немов павутиння. Я — муха, він — павук. Зжере скоро. Аллах-Аллах… Як мені дізнатися, що в думках у цього чоловіка. Якби це був хтось інший, я б сприйняла подібне за залицяння, але ж це Кримський. Кримський і залицяння — антоніми. Навіть звучить смішно. Головне серед усього цього зберегти здоровий глузд. Одного разу мені вже здалося, вже п’ять років забути не можу. А з цими набігами і не зможу. Один Кримський вартий плем’я татар.

Майбах гальмує, чужинець виходить та через кілька секунд відкриває для мене двері. Подає руку, допомагає вийти.

— Ресторан? — скидаю на нього очі.

— Везти тебе в офіс — моветон. Ти після навчання, я хочу піклуватися про тебе.

«Піклуватися». Ми явно вкладаємо різний сенс у це слово.

Він по-хазяйськи, — хіба буває інакше? — кладе на мою талію долоню, веде до дверей фешенебельного закладу. Добре, сьогодні на мені сукня.

— Добрий день, Мирославе Романовичу! Ми так раді знову бачити вас! — на розспів тягне хостес, варто переступити поріг.

Чужинець, до слова, не реагує. Зупинившись біля стійки висуває бажання одним реченням:

— Добрий, віддалений столик на двох.

— Звичайно, Мирославе Романовичу, — здається їй подобається сама думка, що чужинець говорить з нею. Згадую себе. Так, сповнений обожнювання погляд, готовність вислухати всі його слова, бажання кивати з такою регулярністю, яка тільки йому сподобається. Тільки б продовжував. Тільки б не йшов. Аллах, якою дурною я була.

За роздумами роздивитися інтерʼєр не вдається. Коли дівчина запитує, чи подобається нам місце, Кримський зупиняє на мені погляд, а тоді киває. Певно, занадто очевидно я занурилася в себе.

Він відсуває для мене крісло, сідає навпроти. Галантний та коректий, але готовий взяти на себе відповідальність з будь-якого питання. Я знаю, у що саме закохалась. У саму його суть.

Я обираю салат та гаряче, від вина відмовляюся, чужинець зупиняється на стейку. Це знову будить в мені спогади, до яких я не готова вертатись. Потім. Повернусь у гуртожиток і прокручу в голові. Інакше поки не навчилась. Старалась, в мене навіть виходило, поки він не увірвався. І як тепер? Спочатку?

— Що займає твої думки? — чужинець хмуриться.