Розділ 41

— То що, посидимо в кафе? Відсвяткуємо, що я не розгепала поверхню, коли витягала напівсфери? — жартує Таня. Натхненна похвалою Семена Петровича за чудовий смак та вигляд десерту, вона має прекрасний настрій.

— Дівчата, добрий день, — Іван підходить ближче, привітно посміхаючись. 

Він красивий молодий мужчина. Широкі плечі плавця, добра посмішка, красиве лице. Ваня з гарної родини, він вихований та уважний, його імʼя ніколи не стає предметом пліток, лише гордості. Але… не тьохкає. Як би мені того не хотілося.

— Ооо, привіт, соколику, — сусідка всміхається йому широко та радісно.

— Таню, як пара? — ввічливо звертається до неї. Я ж кажу — прекрасний хлопець.

— Ти знаєш, чудово! Напівсфера вийшла, не дарма ми з Амаль вбили на це вихідний.

Я киваю, ані поглядом, ані словом не видавши, що влаштоване готування було для Тані.

— Вітаю з проривом, — з посмішкою відказує їй, а тоді дивиться на мене. — Амаль, відійдемо? Розкажеш про свій день.

— Амаль, перенесемо наші посиденьки на інший день. Ваню, була рада побачитись, — не давши мені й миті на відповідь, скоромовкою проговорює Танюша та, підморгнувши мені, випаровується.

— Привіт, Вань, — кажу, коли ми відходимо до вікна. — Все добре?

— Так. Навіть не шукатиму відмовок, хотів побачити тебе, — його очі фокусуються на мені, а посмішка на чоловічих губах змінюється. Стає винятковою і трохи спокусливою.

Я відводжу погляд, прислухаюсь до себе, але навіть найменшого відгуку не відчуваю. Серце вистукує точно так, як і при погляді на п’ятдесятирічного Семена Петровича Гуйдака.

Телефон неочікувано заходиться дзвінком.

— Перепрошую, — кажу перш ніж потягнути замочок сумки.

Виуджую телефон, кидаю погляд на екран та затамовую подих. Сковтнувши вмить пересохлим горлом, я чомусь піднімаю очі на Івана вражаючись контрасту — красень не будить в мені ані йоти схожого на те, що будить дзвінок.

— Щось термінове? — світла брова вигинається, погляд ковзає по екрану, зчитуючи імʼя абонента.

«Мирослав Кримський». Підписувати його чужинцем видалося мені надто по дитячому.

— Не знаю, проте гадаю, що маю відповісти. Вибач ще раз, — я знизую плечима, Ваня хитає головою, демонструючи, що не має жодних заперечень.— Алло.

— Амаль, я чекаю тебе внизу, — голос впевнений, трохи вимогливий. Все, що характеризує цього чоловіка присутнє в цьому короткому реченні.

— Вітаю, Мирославе. Я не вдома.

— Я знаю. Спускайся.

І все. Він скидає виклик, залишивши мене без можливості відмови. І не треба запитувати, чи потрібна мені та відмова. Серцю ні, мозку так. Що б я вирішила? От зараз все йому і скажу.

— Все в порядку, — повертаюся до Івана у спробі відновити розмову.

— Хотів запросити тебе на прогулянку. Або у кіно, — виправляється, виразно подивившись на туфлі на моїх ногах. Підбори не високі, проте відчутні.

Секунда, проведена у ваганні і:

— Можна, — кажу із посмішко.

Іван виглядає задоволеним, ми разом спускаємось вниз. Опинившись на вулиці відчуваю на собі погляд, який ніколи ні з чиїм не сплутаю. Важкий, вивчаючий, я ще очей не підняла, а вже знаю, кому він належить.

Власник синіх очей стоїть біля припаркованого внизу майбаха. Тут, до слова, паркуватися заборонено. Але, видно, не йому. Іван галантно пропонує мені руку, адже попереду багато сходин, я погоджуюся. А чому маю приховувати? У мене є друзі, є життя. Відвівши вбік скоро кинутий погляд, повертаюся до Івана, на розповіді якого так і не вдається сконцентруватися. Надто вже багато думок навколо пошуку цілі Мирославового приїзду. Я тактовно киваю і, певно, влучно, бо Іван продовжує і роздратованим не виглядає.

Не знає, що змушує знову подивитися вбік. Але в синіх очах вирує люта буря. Видовище настільки вражає, що тоді, коли Іван продовжує робити крок, я сповільнююся і він трохи тягне мене вперед. Каблук їде, але Ваня встигає підхопити мене за талію, втиснувши в своє тіло.

— Куди летиш? Встигаємо, — посміюється він. А тоді сідає переді мною навпочіпки, бере туфлю, яка спала та, підтримуючи ногу за щиколотку, взуває мене.

Моя сукня довжиною до ікри, на ногах чорні колготки, та інтимність жесту надто…

— Амаль, ти впорядку? — грозовим смерчем над головою.

Я підіймаю очі, Мирослав кладе на мою спину долоню, дивиться так… Аллах, як же він на мене дивиться… Нехай не перестає тільки…

— Добрий день, а ви її батько? — вирівнявшись, питає Ваня. В його тоні я добре розрізняю виклик.

В здивуванні різко повертаю голову та молюсь, щоб мені почулося. Він це серйозно? Ні, чужинець, безумовно, виглядає старшим за нас, проте абсолютно точно неможливо прийняти його за батька.

— Я і за батька, і за матір, і по сраці тебе відшмагаю, якщо ще раз біля її ніг вівчаркою крутитимешся.

Іван робить непомітний крок назад.

— Та я ж…

— Мене не цікавить, хто ти, — відрізає у відповідь чужинець. — Амаль, поїхали?