Розділ 39

З кожним кроком я набатом попереджаю себе, та коли мої очі зупиняються на ньому я знову повертаюсь в минуле. Маленька та беззахисна; та, що окрім його льодовитих очей більше ніде не вбачала захисту. Він дав мені сповна — і зцілення, і болю.

Мирослав Романович Кримський стоїть до мене напівбоком в компанії Дениса Дарченка та красивої жінки трохи старшої за мене. Чужинець відповідає їй, киває, а тоді повертає голову трохи ліворуч і це відбувається: наші погляди зустрічаються.

Я зупинилась тільки-но помітивши його, та навіть коли б часу заманулося зупинитись, навряд мені вдалося струсити з себе це дивне відчуття. Що вже казати про ті короткі миті, за які чужинець щось відказує, так і не відриваючи від мене глибинних очей та, не окинувши гостей увагою, рушає до мене.

Наблизившись на межі дозволеного він зупиняється. Я відчуваю запах адеколону, котрий знала колись. В очі йому дивлюсь, кожним мілліметром душі відчуваючи цю полонившу мене близкість.

Аллах, ні…

— Привіт, метелик, — він говорить першим. Перекочує це назвисько на язиці. Воно вже було промовлене до мене.

«Ти тендітний метелик, Амаль. Настане час і ти обов’язково розправиш свої ніжні крила та полетиш.»

— Я розправила крила та полетіла, — слова ллються самі по собі. Я навчилась добре контролювати себе, проте зараз, з ним.... Суть моїх слів… Не певна, що такий дрібʼязок залишився в його памʼяті.

— Проте ніжність залишилась при тобі.

Він памʼятає.

Розуміння будить залишки почуттів, що якимось дивом досі не прокинулись. Моїх губ торкається легка посмішка. І він, чужинець Мирослав посміхається мені навзаєм.

— Ти без хустки, — помічає він.

— Не ношу з третього курсу.

— Чому?

— Звільнилася. Від усього.

Я веду головою, розправляю плечі. Але погляду не відриваю. Наші очі немов ведуть свій особистий діалог. Саме так я в нього закохалася. Тільки тоді вісімнадцятирічній юній дівчині заборонено було дивитися в очі.

— Від усього? — перепитує він. В голосі сховались низькі нотки.

— Так.

— А віра?

— Я вірю в Аллаха.

Чужинець схиляє голову, а тоді, після короткої паузи, промовляє наступне:

— А в кохання?

Вдихаю. Це… перевірка? Натяк? Чому він питає? Посмішка на мить покидає мої вуста, але вже за йоту я опановую себе.

— З днем народження, Мирославе, — я віддаю йому коробочку, він приймає. Киває з вдячністю. Між нами тиша і я думаю, що, напевне, треба продовжити привітання. Мені вже доводилось писати йому ці слова, але написати і вимовити — не одне й те ж. — Я щаслива за честь бути знайомою з вами. Складно навіть уявити, що було б зі мною, не приїдь ви тоді в англійський маєток батька…

— Амаль, — правою рукою він стискає мої пальці. Мій вдих гасне в голосному сміху незнайомців, що проходять повз, тіло пронизує струм. — Не треба цього. Я радий, що ти тут. Радий бачити тебе квітучою.

Мої пальці досі в його руці. Він стискає долоню так, ніби справді радий мене бачити. Океанські очі теплі, огортають теплотою зустрічі. Чужинець підносить мою руку до губ, я затамовую подих. Він залишає поцілунок на тильній стороні долоні, затримавшись губами на миттєвість довше.

— Там… — мій голос тихіше, ніж зазвичай, я закушую губу, киваю на пакунок, — зовсім дрібничка, але те, на чому я добре знаюся.

— Заінтригувала, — чужинець проводить великим пальцем по місцю, де залишилося тепло його губ. — Пішли, я хочу побачити.

— Почекайте, гості, — я обвожу великими очима повну залу гостей.

Він всміхається самими кутиками губ. Вираз обличчя хитрий, в очах — вогонь передчуття.

— Нагодовані, в теплі. Це моє свято: проводжу, з ким хочу.

Сильніше стиснувши руку, він веде мене повз людей. Вони посміхаються йому, він — навзаєм, проте не зупиняється ані на крок.

— Це все нагадує «Попелюшку», — промовляю неголосно, слідуючи за ним коридором. — Прийшла на бал, вкрала принца.

— Дуже дякую за принца, — відгукується жартівливий голос чужинця. — Але давай зупинимось на тому, що я король.

Він штовхає одні з дверей, заводить мене всередину і зачиняє їх за моєю спиною.

Це невеличка ресторанна зала на пʼять столиків. Затишним світлом горять декілька ламп, створюючи напівтемряву усамітнення. Чомусь це бентежить. Щось всередині хвилюється, проте не як зазвичай. Якось солодко.

Чужинець веде до центрального столика, так і не випустивши долоні. Ставить паперову скриньку на стіл, відсуває для мене крісло. Сідаю, лишивши маленький клатч позаду себе. Тільки зараз чоловіча рука відпускає мою. Щоб сісти навпроти.

Він тягне за червоного кольору стрічку, руйнуючи дбайливо зав’язаний мною бант. Затамувавши подих, слідкую за мімікою на чоловічому обличчі — мені цікавий навіть найменший прояв реакції.

Відкривши кришку, Мирославові очі з цікавістю примружуються. Це тонка робота, і він крутить коробочку, роздивляючись.

— Метелик, — озвучує. І в тоні, котрим сказані ці слова, я знаходжу щось схоже на гордість. — Це фантастично.

Так, всередині знаходиться метелик. Їстівний. Це бенто-торт у формі українського соняшника, зверху якого сидить невеличкий блакитний метелик. Це моя вдячність йому. Ознаменування мого знаходження у цій країні завдяки йому. І мого становлення завдяки або всупереч його жорсткому вчинку.

— Ти дуже талановита, — серйозно заявляє він. Як нібито це є даність.

— Тільки здається, що складно. Насправді ж…

— Я хочу, щоб ти мене почула, — його погляд змінюється. Зараз чужинець безапеляційно дивиться в очі та повторює: — Ти дуже, дуже талановита, дівчинко.

Сковтую. Очі недоречно пече сльозами. Я відвертаюся, часто кліпаю. Насправді ж дуже чекала цих слів саме від нього. Розчарувавшись в батьках, мені хотілося, щоб саме Мирослав Кримський побачив, якою я стала.

— Пишаюся тобою. Допомогти та бути причетним до твого успіху.

— Я ще нічого не досягла, — відказую тихо-тихо, раптом втративши голос.