Розділ 38

— Якщо не хочеш їхати, так йому про це і скажи. Ти не зобовʼязана.

— Я не можу відмовити прийти на його день народження. Він дуже багато для мене зробив, — говорю своїй подрузі Галі у вечір четверга, коли ми говоримо відеозвʼязком. Сукня, вішаком зачеплена за дверцята шафи — як червоний папірець нагадування моєї згоди.

— Ну так подзвони, повідом: Мирославе, я вам дякую, аж підскакую, але на прийом з вашими товстосумами не піду. Па-па! — вона робить жест рукою супроводжуючи свої слова відповідним жестом. — Чуєш, а може справа не тільки в цьому, м? — вона вмощується зручніше, подалі відсуваючи сарказм, готова внімати розповіді.

— Не знаю. З одного боку мені, звичайно, хочеться, щоб він побачив, якою я стала. А з іншої… Аллах, Галю, я не готова!

— Ти ніколи не будеш готова. Це ж не Ванька наш. Ти коли про Кримського свого говориш, навіть голос змінюється. Мʼякий такий стає, з повагою.

— Ну а як? Людина в прямому сенсі мені життя врятувала. Тим паче я таке начудила… — згадую і очі прикриваю. Сором пече груди.

— Тобі було вісімнадцять! Вісімнадцять!

— Не можна все виправдати віком.

— Все — не можна. Але це дійсно можна зрозуміти. Витяг красивий мужик затюкану кралю з дніща, яке твій татусько з мамуською кліпали, там тільки дурна не закохалася б! А я його фотки бачила, є на що подивитись.

Знизивши плечима, мовчу. А що сказати? Ми вже не вперше обговорюємо з нею моє минуле. І Галя чудово знає, яку саме фразу я промовлю наступною. За неї мені не соромно. Це не порив, а відчуття, що давно посіло своє місце глибоко всередині.

— Спочатку, можливо, але не тепер. Я назавжди буду йому вдячна. Але кохаю за сам факт Мирославового існування. Тому що це він.

Нехай і знаю, що назавжди залишуся одна в лещатах нерозділеного почуття, зате я чесна перед собою. А правду краще прийняти, я давно переросла той вік, коли на чорне казала біле.

Галя тяжко зітхає на домашній кухні в Дніпрі, а тоді переводить тему. За це я її дуже ціную: вона не потрошить мою душу.

— Це скільки йому стукне?

— Сорок, — вимовляю без запинки.

Так, сімнадцять років різниці.

— Він що, дурний? Сорок не святкують!

Ми обидві прискаємо і я вкотре шкодую, що її немає поруч. Закінчивши четвертий курс, Галинка була змушена повернутися додому та доглядати маму, яка перенесла інфаркт.

— Може не за… за-бо-бо… — намагаюся згадати це кумедне слово, але через рідковживаність не можу скласти літери в правильному порядку.

— Забобонний, Фрося! — сміється Галя. — Нехай, не забобонний. Таким мужикам взагалі все можна!

Потім ми говоримо про неї, про стан здоровʼя Римми Святославівни. Я щиро радію, що їй набагато краще та обіцяю навідати їх обох на канікулах. А чому ні? Мене давно запрошують. Візьму тиждень відпустки в кавʼярні та поїду. Але якщо вдасться потрапити на практику до Віталії Миронівни або поїду на вихідних, або перенесу поїздку на кінець літа. Зрештою, коли ми прощаємось з Галею та я передаю вітання та слова скорішого одужання Риммі Святославівні, ми сходимось на тому, що відштовхуватимемося від обставин. Тані в кімнаті немає, ще зранку вона попередила про похід в якийсь модний клуб.

Наступного дня, чесно відсидівши три пари, я відправляюся в салон краси, завчасно потягнувши з заначки гарненьку суму. Угу, гарний вигляд потребує немаленьких вкладень, а сама я так ніколи в житті не нафарбуюся. Звичайно мені хочеться постати перед чужинцем в найкращій версії себе.

Красивою хвилею мені вкладають волосся, виділяють очі підводкою, навіть накладні вії на кутики клеять. Погляд — просто вау. Від червоної помади в тон сукні відмовляюся. Не через страх, а просто тому, що хочеться мати більш мʼякий вигляд, без натяку на жінку… — як там говорять? — вамп, так.

У девʼятнадцять двадцять три я моє таксі під'їжджає до дверей ресторану. Того самого, де п’ять років тому працівники чужинця святкували вдало підписаний контракт. І я з ними. Мій перший вихід в світ. Дивлюсь на водія, згадую Бориса, Володимира. Во-ло-ди-мир — так його називала маленька дівчинка з серцем левеняти, котра вважала себе худобою. Стільки води спливло з того часу. Тепер це лише спогади, але йти далі, важливо не забувати.

На вулиці вдихаю прохолодне вечірнє повітря і гулко видихаю. Що ж, колись це мало статися. Чому не сьогодні? Я встигла підготуватися, налаштуватися. Це краще, аніж бігти виносити сміття та випадково зустрітися. Що саме в моїй уяві робить чужинець біля сміттєвого бака мого гуртожитку поняття не маю. Але допомагає надати незворотній зустрічі відчуття впевненості.

Швейцар відчиняє двері, я опиняюсь всередині, залишаю чорне пальто та йду до зали. Усміхнені чоловіки, елегантно вбрані жінки, столи з закусками. Відчуваю на собі зацікавлені погляди. Не дивно. Певна, що всі вони між собою знайомі, це я студентка, що залетіла на вогник. Проходжу вперед, з кожним кроком виразніше відчуваючи тремтіння рук, що стискають невеличкий подарунок, гул хвилювання в вухах та гуркіт свого серця.

Я побачу його зараз.

Зараз.