Розділ 37

Тепер я на пʼятому. Я маю файний словниковий запас соловʼїною, хоча легкого акценту позбутися не встигла. Але з цього приводу не комплексую. Ваня, наприклад, вбачає шарм в моїй помʼякшеній вимові шиплячих, а Таня взагалі хвалить, що мені вдалося навчитися розмовляти доволі швидко. Таким швидким успіхам є чудове пояснення — я прагнула довести, що здатна. Маленька затюкана правилами дівчинка без власних кордонів та мети. Я жила в величезному світі, котрий звузився для мене навіть не батьківським будинком, а кімнатою. Досі повертаючись спогадами в минуле дивуюся, як взагалі наважилася на подібне. Ніякою худобою я ніколи не була. В мені завжди билося серце справжнього левеняти. З чим не зуміла впоратися, то це з закоханістю. Як не переконувала себе, що тимчасово, що в мене майже не було шансів не закохатись… Розумний, впевнений, вольовий, здатний приймати рішення та тримати слово, красивий, успішний — Мирослав уособлення всього, що, як мене вчили, мало бути в чоловікові та, разом з тим, такий інший. Він разюче відрізнявся. Розуміючий, лагідний, підтримуючий, вміючий слухати та чути. Мирослав був єдиний, хто бачив в мені особистість. Хто вірив у мене, незважаючи на інше. За той короткий проміжок часу він, насправді, навчив мене багато більшому, аніж родина. І я до скону буду йому вдячна. Мирослав нічого мені не винен. Але завдяки йому я маю змогу жити, бо з моєю впертістю не складно здогадатися, де б я закінчила варто було просто вийти заміж за батьківським наказом. Моє кохання до цього чоловіка просочило кожну клітинку мого тіла. Я вільна, проте це почуття також вільне, моє. І я вільна обирати й зараз. Тільки серце моє цього не потребує, воно вже обрало того, кого б варто було відпустити.

Я переводжу погляд телефон, що спалахнув новим повідомленням.

Чужинець зі свого особистого номеру. Сковтую, закусую губу, зосередившись на цій незначній, здавалося б, новині.

— Заходиш? — повертається до мене Таня. Ми, виявляється, вже підійшли до іншої аудиторії.

— Ти йди, я зараз, — відказую трохи сповільнено. Бо всі мої думки в невідомому тексті смс.

Неслухняними, тремтливими від хвилювання пальцями я розблоковую екран та відкриваю. Я сильна. Просто з усім, що повʼязано з чужинцем слабка.

«Привіт, скоро сесія. В університеті все добре?» — питає він, а я хмурюся.

Починаю аналізувати, з нерозумінням дивлюся на текст. Що за питання дивне таке? Де це я вже не встигаю? Мене аж обурює. Та я одна з найкращих на кафедрі!

«Привіт, звичайно. Щось сталося?» — не витримавши, відповідаю.

І за кілька секунд після відправлення мій мобільних заходиться дзвінком!

Аллах! Це ж гачок! Звичайно, тепер я вже не можу не підняти. Мирослав ніколи не писав вдень, бо я на парах. Зараз велика перерва на двадцять хвилин. Якщо пише зараз, зрозуміло, що знає графік. Не взяти слухавку — означає зізнатися у втечі. А я вже доросла дівчинка.

— Алло.

— Добрий день, Амаль. Як ти? — його голос через стільки років пронизує кожну частинку тіла, підіймаючи всередині давно забутий вир емоцій. Спокійний, впевнений, серйозний. Деякі речі ніколи не змінюються.

— Все добре, дякую. Як справи у вас? — хвалю себе, що голос не дрижить. Це підбадьорює.

— Все добре. Не відволікаю? Знаю, що наступна пара через десять хвилин, — руйнує будь-які шляхи до відступу.

— Для вас декілька маю, — Аллах, хвали мене! Хвали! На обличчя натягується посмішка, я рада, що вдається швидко опанувати хвилювання.

— Тоді маю надію, що ти знайдеш для мене декілька годин у пʼятничний вечір. Я волів би бачити тебе на своєму ювілеї.

Видихаю. Не сказати, що збита з пантелику, я здогадалась про привід дзвінка вже з другого його речення, але… Я не хочу йти. Просто не хочу.

—Я… була б рада прийти, проте вже маю плани. Вибачте. Але привітаю обовʼязково.

— Так, повідомлення. Я памʼятаю, — не губиться він. Хоча… Це ж Мирослав. Коли він взагалі був розгубленим? — Я наполегливо прошу, щоб ти була, Амаль. Можу забрати сам біля гуртожитку.

Що це? Шантаж? Погроза? Маніпуляція? Його майбах і пʼять років тому не вписувався в наш скромний краєвид. Маю великі сумніви, що Кримський змінив його на ВАЗ або маршрутку.

— Я приїду. Всього на кілька годин, — кажу й не утримую зітхання.

— З нетерпінням чекатиму зустрічі, Амаль.

Мені здалося, чи на цих словах його голос став задоволеним і трохи нижчим, аніж зазвичай?