Розділ 36

III

— Боже! Це не пара, а знущання якесь! Хто тільки придумав ті шоколадні сфери?

— Жан-П'єр Паккард, — вставляю з посмішкою в довгий Танін монолог.

— Ой, та ну тебе, Амалька! — сміючись пхиркає подруга. — Як вони в тебе так легко з форми виймаються, я не розумію. Наче те ж саме роблю, а намертво пристало! Я її стукаю-стукаю, стукаю-стукаю…

Це правда. Гуркіт стояв такий, що навіть Семен Петрович не витримав та підійшов подивитись.

— А ти форму змащувала?

— Та наче змащувала…

— Давай вдома потренуємося, хочеш? Зробимо кілька разом, — пропоную. Таня не зізнається, але видно, що засмутилася.

— Звичайно давай! Я все куплю, а ти проконтролюєш, добре? А то мене Савченко реально замість тих сфер з начинкою зʼїсть! — вона смішно округлює очі і я прискаю.

— Аллах бачить, яка ти талановита, Танюшо! Просто треба трішки практики. Та й мені теж не завадить.

— Не прибідняйся! В тебе й з заплющеними очима вийде!

У відповідь лише махаю головою. Із заплющеними — то Таня перебільшила, але навчання дійсно дається мені доволі легко. Я не проводжу купу часу за теорією, не потребую вивчати рецепт перш, ніж наважитись приготувати. Мені подобається… робити це. Пробувати. А як не виходить, що ж, вийде з другого разу. Викидати зіпсовані мною продукти шкода, проте без практики ідеалу не досягнути. Цю мудрість часто повторює Віталія Миронівна, наша куратор та власниця кількох ресторацій з вишуканими десертами. Потрапити до неї на практику — шалена удача та — хочуть всі. І я не виключення. Але поки що гідною цього так і не стала. Останній раз смак мого «Мілфея» програв Лесі Торсик. В неї і коржі легші були, і крем не такий солодкий, і кількість ягід збалансована. Я все записала, а потім ще кілька днів пригощала весь гуртожиток тим самим тортом. Але ідеалу досягла. Віталія Миронівна особисто попросила повторити для неї на одній з величезних навчальних кухонь академії. Не знаю, звідки вона дізналася, але, звичайно, все виконала. За похвалу мені був задоволений кивок і надія, що наступного разу я обовʼязково зможу. Головне не опускати руки.

Телефон пілікає, я дістаю його з сумки та стискаю губи в одну лінію, поглянувши на екран.

«Люба Амаль! Буду радий бачити Вас серед гостей на святкуванні мого Дня народження 20.05 о 19:00 у ресторані «Феміда»

Ваша присутність стане для мене честю,
Мирослав Кримський.»

Погляд трошки довше зупиняється на словах «люба» та «ваша присутність стане честю», але я знаю, що це розсилка. А розсилкою займається секретарка. Цей його день народження, як і чотири попередні я пропущу. Відправлю подарунок та листівку з вітаннями, отримаю повідомлення з подякою з особистого Мирославового номеру, та й усе.

Ми не бачились пʼять років і я не збираюсь змінювати цій давно сталій традиції. Перше свято я пропустила, бо бачити Мирослава у той проміжок часу здавалося мені неприпустимим. Я поїхала з його дому пʼятого травня, і пʼятнадцяти днів було недостатньо. Але запрошення отримала. Вчасно, як і належить вихованій дівчині, відправила вітання(бо подзвонити просто не наважилась), отримала «Дякую, у тебе все добре?» Звичайно, у відповідь полетіло однозначне «так», хоча ми з ним та Аллах достеменно знали, що брешу. Я запевнила себе, що через розуміння, як мені складно, Мирослав і не наполягає на моїй присутності. Як воно насправді неважливо.

На мій день народження Мирослав зателефонував, а я не підняла слухавки. За годину відписала вибачення, сказала, що не чула дзвінка, гуляючи з подругами. Брехня. Ніяких подруг не було, лише знайомі, яких я ніколи не хотіла бачити. Він стояв під моїми вікнами. Я хотіла вийти, але зосталася вдома. Мирослав залишив подарунок охоронцю на першому поверсі та не чіпав мене до Нового року. Тоді він знову приїхав, а я знову проігнорувала. Боялася. Гортати стрічку новин про нього та бачити наживо — не одне те саме. А я тільки-но почала відходити, посміхатися, швидко-швидко вивчала мову, роззнайомилася з одногрупниками, занурилася в усе, що повʼязано з десертами.

В наступний рік все повторилося. Я не знала, про що нам говорити, страшилася розмови. Про моє навчання, якщо й було цікаво, Мирослав міг дізнатися з деканату. Згадувати ту свою принизливу нічну історію зваблення було до тремтіння соромно навіть задля вибачення, і я свідомо уникала будь-якого стикування. Коли я знову не взяла слухавку та відписала, Мирослав остаточно усе зрозумів. Я не тримала образи, розуміла його як людину та чоловіка, сварила себе за вчинок, але переступити через себе не могла. Пізніше вже й не хотіла.

Подумки я знову називала його Чужинцем.

Чого боялася, так це побачити світлини його одруження. Це б остаточно розбило моє серце, яке досі пульсувало до нього коханням. Але їх не було. Чи то Аллах беріг мене, чи чужинець, та на третьому курсі я остаточно перестала вводити в пошуковик «Мирослав Кримський».

У свій день народження наважилась на інше. Після його привітання та моєї стандартної подяки написала:

«Чи можу я дещо попросити у вас?»

«Все, що в моїх силах, Амаль»

Серце стрибнуло, дурне таке. Я автоматично сіла на ліжку в бажанні вгамувати почуття і надрукувала:

«Я б хотіла переїхати в гуртожиток, якщо це можливо».

«Тобі не подобаються умови, квартира, район? Обери будь-що.»

«Я вже обрала, дякую.»

«Добре. Я допоможу з переїздом»

І тільки Аллах знав, наскільки сильно мені хотілося погодитись. І через власну ж відмову я проплакала всю ніч. Це була найдовша наша переписка. Я перечитувала її знову та знову, поки врешті не видалила. І знову плакала, бо така дурна, як і серце в моїх грудях.

На наступний же день мені зателефонували з мувінгової компанії. Менеджерка погодила зі мною дату і вже за тиждень я вселилася у кімнату до Тані. Мирослав все влаштував. Подяку вирішила не писати, адже вона була у нашому попередньому листуванні. Я більше не хотіла листувань. Надто боляче.