Розділ 35

Він не просто злий, розлючений. Таким я ще ніколи його не бачила. Обливаючись соромом, раз у раз прошу пробачення німими вустами. Звук, що зривається більше схожий на судомний хрип. Тіло підтрушує. Зірвавшись з місця біжу назад та, не розрахувавши, гучно гепаю дверима.

Аллах, що я наробила? Що я наробила?

Притулившись спиною до дверей, затуляю рота долонею, більше не в змозі тримати себе в руках. Ватяні ноги не тримають, коліна підтискаються і я навіть не опираюся, слухняно осідаю на землю.

Острах знайомо кладе голову на мої стегна, потім й взагалі вилазить повністю, всівшись на руки. Нічого не маю проти. Так звичніше. За ці роки ми зрослися настільки, що стали рідними. Відʼєднатись більше й намагатись не стану.

Впершись потилицею у деревину скулю, мов побита собака.

Як я могла? Аллах, як могла наважитись?

Згадавши Мирославові очі, чітко вбачаю там відразу. Йому бридко навіть дивитися на мене, губи кривляться від огиди. Я не помітила цього там, стоячи перед ним, але зараз мене настільки нудить від самої себе, що нічого іншого в синьому льодовитому погляді й уявити важко. Цей погляд голками шматує шкіру, пробирається всередину та скручує у вузол нутро, викачуючи останнє рятівне повітря.

Мене не треба рятувати. Я не варта.

Саме там, на підлозі, я й засинаю. Коли відкриваю очі, понад усе хочу вірити, що це просто дурний сон. Але брехати собі не варто. Не сон. Спираючись на стіну, встаю на ноги. Повільно розгинаюся. Судома, здається, пробирає кожен мʼяз, ікри пронизує уявними голками. Я схлипую, як, вочевидь, схлипувала всю ніч, закутавшись в просочену Мирославовим запахом ковдру. На ній розводи туші — карбування мого сорому.

Плетуся в ванну кімнату. В дзеркало не дивлюся, знаю я, кого там побачу. Оголену шльондру.

Прости мене, Аллах…

Приймаю душ, жорстоко тру тіло мочалкою, залишаючи червоні сліди, ніби здатна замінити ганебну шкіру. Я принизила себе, занапастила гідність і, на додачу, так низько пала перед тим, кого кохаю.

Одягнувшись, я ховаю волосся під хустку й дивлюся на годинник — восьма година, три хвилини. Але я просто не можу вийти. Не можу. Ще раз побачити реакцію, запевнитися в його розчаруванні занадто. Я просто не витримаю.

Обійнявши себе руками, сліпо тру долонею губи. Дивлюся в вікно, згадую вчорашній вечір. Лічені хвилини, за які я власноруч вбила найкраще, що в своєму житті бачила. Він стільки дав мені, і чим віддячила я?

Стукіт у двері змушує здригнутися всім тілом. Мене дрібно трясе. Я не розвертаюсь, боюся на нього дивитися.

— Негайно вниз, — разом з його голосом тіло пронизує озноб.

Замружуюся від усвідомлення — за ніч сталь в його голосі не зникла. До вчорашнього вечора він так зі мною не розмовляв. Я заслужила, так, заслужила, але крихітна надія, що він зглянеться, не полишала.

Коли, зібравшись на духу, обертаюся Мирослава немає в кімнаті. За голосними думками не чула ані як ввійшов, ані як вийшов.

Стерши сльози, що виступили на очах, спускаюся. Більше не залишається нічого.

Він сидить за чашкою кави, я не наважуюсь опуститися навпроти. Кожна секундочка очікування його слів полосує нерви. Я шматую губи, слідкуючи за рухами чоловіка з-під опущених додолу очей. Підіймати погляд соромно. Відчуваю, що маю вибачитись, сказати, що мені дуже-дуже прикро.

— Мирославе, — голос трясеться, зриваючись на голосних.

— Мовчи, — гаркає одразу.

Мирослав встає, ставить чашку в раковину, видихає і тільки тоді повертається до мене.

— Мовчи і слухай. Уважно послухай мене, Амаль, — його спокій вступив у внутрішню боротьбу з люттю. — Те, що сталося вчора, ніколи більше не повториться.

Я відкриваю рота, щоб заприсягнутися в підтвердженні, але не наважуюсь проронити ні звука.

— Виш обрала? — не звертаючи уваги, Мирослав веде далі. — Якщо ні, пропоную в Шевченка на перекладача. Тебе зарахують наступного ж тижня.

— Перекладачем… — повторюю навмання.

— Якщо всі бажання, про які ти стільки мені повторювала, відійшли на другий план, будеш перекладачем.

Він не чекає згоди чи прийняття, не звертає уваги на мій стан. Мирослав ставить перед фактом, продовжуючи пришпорювати мене.

— Я… хотіла б бути кондитером, — витискаю з себе з болем.

Все мало бути не так. Мені так сильно жаль.

— Кондитером? — скидає брову. — Добре подумала?

Киваючи, нервово торкаюсь лоба, проводжу пальцями по хустці.

— Т-так. Я тренувалася, повторювала рецепти, хотіла сказати вам… за більш… я… — впускаю обличчя в руки, голосно схлипнувши.

— Ти їдеш, — як батогом навідмаш.

Забувши себе, підводжу очі, намагаюсь зрозуміти, чи правильно почула…

— Щ-що? — від шоку язик прилипає до піднебіння, тіло німіє, у вухах шумить.

— Ти заплуталась, а я не маю ані часу, ані бажання тебе виховувати. Ти не моя дочка, Амаль. Я взяв за тебе відповідальність, але того, що роблю недостатньо.

У забутті зневіри роблю крок назад, хитаю головою спочатку повільно, а потім швидше й швидше. Усвідомленням осідає: він не лякає. Це рішення. Виважене рішення, яке Мирослав ухвалив.

— Не гоніть мене. Я ж… в мене нікого немає. Зовсім нікого немає, — сльози течуть по щоках, я закашлююсь, з рота виходить хрип.

— Амаль, послухай мене. Амаль! — струшує за плечі, опинившись поряд. — Ти завжди можеш приїхати. Цей будинок для тебе відкритий, твоя кімната залишиться твоєю. Але акліматизація закінчилася. Далі сама, дівчинко.

— Мирославе, прошу… я благаю вас…

— Ні. Достатньо. Я винайму для тебе квартиру, ти не матимеш потреби в грошах. Але прийшов час дорослішати. Кондитер? Добре. Спробуй. Не сподобається, зміниш напрямок. Помилятися нормально, Амаль. Не нормально — топтатися на місці. А зараз ти робиш саме це.

Кінець другої частини.