Розділ 34

Чотири дні мого понівеченого стану минають немов у якомусь вакуумі. Я все так само готую для Мирослава вечерю, проте більше не чекаю на його повернення, а підіймаюсь до своєї кімнати, залишивши їжу на столі. Про сніданки, зваживши, вирішила забути. Тепер навіть найкоротші зіткнення з ним здаються зайвими. Неочікувано знайшлась ще одна величезна перевага власної ванної кімнати — і для походу в душ мені також не потрібно виходити. Щоб раптом не зіткнутися на кухні вночі, — як колись в батьківському будинку Англії, — придбала упаковку води, вона стоїть під ліжком. Якось отак і вийшло, що забарикадувалася.

Так, я вісімнадцятирічна, проте розуміюча, а в Мирославових словах не довелося шукати прихованого підтексту. Він просто не залишив мені подібної можливості. Все чітко, зрозуміло і після останньої сказаної ним фрази — безнадійно. Про правильність висновків говорить і те, що Мирослав і сам не підіймається до мене. А я чекала. День, другий, третій. Чуючи важкі чоловічі кроки кожного разу завмирала в очікуванні та сумно видихала, коли звук віддалявся, так і не обірвавшись біля моїх дверей. Можливо, почуй я, що він стоїть по той бік, вийшла б сама. Але ні. Моїх внутрішніх терзань Мирослав явно не розділяє.

Про обрану професію він, звичайно, так і не дізнався. Спуститися заради розмови виглядатиме навіяною для зустрічі причиною, а моє падіння й без того було надто багатомовним. Тепер кожнісінька хвилина мого життя зайнята вивченням мови та повторенням нових і нових витворів кулінарного мистецтва.

Зануритися з головою у мрії не дозволяла собі навіть після настання темряви. Замість власних фантазій, занурювалась в читання книжок. Тільки як не намагалася, а так нічого й не змогла вдіяти з тим, що в кожній описаній автором ситуації, в уявному, але ж такому справжньому, бажаному для себе відповідному коханні бачила себе. І його. Мирослава.

Найскладніше було вночі. Засинаючи, я ніяк не могла відігнати мрії. Я згадувала і згадувала. Погляди його, доторки. Сильні руки, що підіймали підборіддя, відводили назад прядку волосся, заспокійливо огортали та гладили по спині. Авжеж, без зайвих емоцій. Але і він дорослий чоловік. А там, в кімнаті, коли назвав красивою і в його кабінеті, коли роздивлявся перед корпоративом… невже мені здалося?

Зараз, крізь призму романтики з чуттєвих романів про вогняну пристрасть та ніжні почуття мені так не здавалося. Я відчувала, що подобаюсь йому. А може тільки хотіла в це вірити?

Заплуталась… Мене їдять власні протиріччя.

Закривши одну з нещодавно відкритих в додатку книжок, я знову повертаюся до улюбленої. Тієї, яку б точно заборонили у нас вдома. Певно вдесяте перечитавши улюблені заборонені розділи, від яких тілом і досі проноситься жар, я відкладаю телефон та прикриваю очі, заміняючи Влада та Весну мною і Мирославом. Мені треба налаштуватись. Ось вона заходить до нього в кімнату, ось ловить його погляд, ось скидає мереживний халат.

Аллах!

Не знаю, що підштовхнуло мене. Оля так і не передзвонила, я ж не стала нав’язуватись, радитись на подібну тему з Надією Петрівною здавалося неправильним і я… ризикнула. Вдруге у своєму житті вирішила все сама.

Чую кроки — Мирослав повернувся додому.

Прискіпливо оглядаючи свій вигляд у великому дзеркалі, відчуваю тремор та… передчуття? Острах, що за все життя став моїм особистим супроводом, зараз оголює бридкі ікла. Не знаю, наскільки правильно те, що я роблю, адже віддзеркалення так на мене несхоже.

Мереживо чорного кольору підкреслює бронзовий відтінок шкіри. Халат просвічується, робить мене зовсім беззахисною. Довге розпущене волосся шовковистим водоспадом вкриває плечі, спадаючи за спину. Я підкрутила його та якнайдалі запхала хустку, щоб навіть не майоріла перед очима, вказуючи на гріх.

Я й сама все знаю. Прости мене, Аллах.

Ще раз обертаюся біля дзеркала, шукаючи недоліки. Знаю всі, проте зараз з дзеркала на мене дивиться красива дівчина, чия невпевненість робить намір смішним. Кілька годин тому я прискіпливо прибрала з тіла кожну волосинку навіть там, де б ніколи не наважилася б. Раніше — ніколи. А зараз… зараз так. Тому що я сама можу обирати, що мені робити. Так сказав Мирослав, а я вірю йому, як нікому іншому.

Це додає сміливості.

Видихаю, стискаю руки в кулаки, боляче впиваючись нігтями в долоні, а тоді складаю руки, як героїня улюбленої книжки й виходжу з кімнати.

Кожен крок віддає опіком. Я ніби не ламінатом ступаю, а вогняними спалахами лави. І чим ближче його кімната, тим сильніше стає відчуття.

Зупинившись перед дверми, не розумію, чи потрібно стукати, чи ні. У героїв роману все було інакше. Гублюся… Острах стоїть за спиною, не відстаючи ні на крок. Він нашіптує піти, розганяючи доглянутою шкірою липкі сироти. Бігти-бігти-бігти, поки така розкіш ще мені доступна.

Неможливість подолати власні руйнівники дратує більше за Мирославів холод. Всередині оселяється бурхливий гнів і я, прикривши очі, тягну ручку. Роблю кілька кроків вглиб кімнати, й лише тоді розпахую повіки.

Мирослав сидить у ліжку, спершись спиною на мʼяке узголівʼя і набирає щось в ноутбуці. Периферійним зором вловивши рух, повертає голову ліворуч та впивається поглядом. Спочатку в мої очі, а потім ниже — оглядає зовсім неприховане тіло.

Його щелепа зціплюється до зубного скреготу, погляд без попередження спалахує небезпекою, губи стискаються в лінію. Це не схоже на те, що я очікувала. Бажання бути в його серці затьмарює здоровий глузд, а разом з тим, і побачене власними очима. Не залишивши собі часу на аналіз, не встигнувши зробити вдиху, стягую з плечей халат, плутаючись в поясі. Тканина падає до ніг зовсім як в книжці, але Мирослав як герой роману не поводиться.

Різко відставляє ноутбук, відкидає край ковдри, встає. І все це не відриваючи спопеляючого крижаними уламками погляду. Одним поривчастим рухом він стягує з ліжка ковдру та замотує в неї мене.

— Мирославе… — мій голос, наче шелест пожовклого листя.