Розділ 33

Вираз Мирославового обличчя змінюється, по ньому йде тінь. Відмічаю це автоматично, як раніше завжди відмічала емоції мами, тата, братів, невісток і навіть Зані. Навчившись, це перетворилось у звичку. Секунди тягнуться годинами, ніби хтось невідомий клацнув пальцями, наказавши часові нас почекати. Єдине, що знаю точно: мені необхідно забратися звідси, проте після побаченого думки кинулись в розсипну і вигадати щось видається більш нереальним, ніж, наприклад, зупинити час.

Мирославу нічого не доводиться робити, щоб впоратися з собою. Він гулко вдихає повітря через ніс, стискає щелепу. У мене два варіанти: або не подобається бачити мене заплаканою, або моя реакція його дратує. Втім, коли вимовляє слова, голос звучить майже як зазвичай. Тільки хижі нотки наполегливо попереджають прислухатися.

— Підіймись до себе та отямся, Амаль. Я чекатиму на тебе за двадцять хвилин.

Опускаю повіки, виказуючи мовчазну згоду. Тишу порушує моє судомне дихання — власна боротьба з емоціями, в якій я зовсім не переможець. 

Усе так, як хотіла: і в кімнату піднялася, і наодинці залишилась, і він не пішов, кинувши мене віч-на-віч з думками, але на душі не легше. Я… Мене ніби випотрошили, як ту курячу тушку. 

Моя боротьба закінчується за дверима: я зриваюся на сльози. Мирослав був з кимось, когось торкався. Він чоловік, має право. Чого ж так трясе?!

Всівшись на ліжко, закриваю долонями лице, тру очі, до крові терзаю губи. Що ж так важко, Аллах? Що ж важко-то так, м? Видихнувши, вкотре стерши сльозу, я визнаю свій гріх: я хочу бути на місці тієї дівчини. Опіки на душі не дають сприйняти за помилку почуття, які страшно було визнавати навіть подумки. Я кохаю його, іновірця, іноземця. Кохаю і… і все.

Я ж все роблю: і вечерю для нього готую, і сніданки. На роботу і проводжаю, і зустрічаю. Наводжу лад в домі, перу за потреби. Не надзвонюю, стараюсь не заважати. Слова поперек не сказала, дослухаюся, чую, погоджуюся. Як вчили: щоб чоловік задоволений був. 

Але все одно відчуваю: він зроблений з іншого тіста. Не з того, з якого ліпили мене. Може й дійсно діаметрально ми різні? Я послана Аллахом, його створив Бог. Він друг мого батька, я сама вимусила забрати мене з собою. Він не хотів. Обіймав, втішав тоді, про майбутнє моє домовився, а я взяла і навʼязалася. Навʼязана жінка хіба буває до серця? У нас так. А в українців? Хіба можливо людей, у яких серце з волі зліплене до чогось змусити?

Ситуація тисне, роздуми завели в глухий кут. Мені необхідно… Я не знаю навіть! Поговорити, порадитись. Мов сліпе кошеня тицяюсь-тицяюсь, хоч лоба розбий!

Хапаю телефон з тумби, не думаючи набираю Олю. В мене пʼять контактів усього: Мирослава, Володи-мира, Бориса, Надії Петрівни та Олі. Не знаю, що скажу, як в двох словах опишу ситуацію, та з нею було просто розмовляти й весело сміятись. А ще вона добре знає Мирослава. 

Гудки йдуть. Четвертий, пʼятий і… нічого. Або не чує, або зайнята. Відправляю телефон назад, обіймаю себе руками, потім їх же заламую, намагаючись оговтатись.

Кинувши приречений погляд на мовчазний мобільник, йду в ванну. Там вмиваюсь крижаною водою і спускаюсь на розмову. Чи хочу я? Ні. Але Мирослав вкрай ясно висловився. Ясніше нема куди.

— Сідай, будь ласка, — його голос наганяє тоді, коли взуття торкається підлоги, а погляд супроводжує, поки сідаю за стіл. Навпроти. — Подивись на мене, Амаль.

І я дивлюсь. Чоловічий погляд — прямий та непохитний — оглядає з ніг до голови, а тоді ми зустрічаємось очима. Хочеться відвести свій, але я, чомусь, не смію. І так видала себе з головою, на життя вперед нарюмсала. Мимохідь відмічаю, що Мирослав перевдягнувся: сорочка на ньому темно-блакитна, піджака немає.

— Я можу зрозуміти твої почуття, Амаль. Але це скоро мине, — каже твердо, без вагань.

Тонкі струмочки образи наповнюють нутро. Він вважає це несерйозним? Це не так!

— Неправда, — неконтрольовано виривається з мене. Тихе-тихе, але від того не менш сміливе.

Поблажливий погляд, яким одарює мене Мирослав замість тисячі слів. І це повільно вбиває.

— Ти відчуваєш не до мене, а до моїх дій. До статусу, покровительства, підтримки, свободи. Ти тягнешся до речей, які за замовченням мали бути в тебе з народження, але ти отримала їх зі мною. Ти сприймаєш хибне за реальне.

Сльози знову закривають огляд, фігура Мирослава розпливається, але я сильно кусаю щоку зсередини. Не можу дозволити собі плакати. Не зараз.

— Ви багато в чому маєте рацію, але не в цьому, — через те, що стримую сльози, слова виходять глухими.

Внутрішня напруга зростає, погрожуючи стати осяжною. Я кладу руки на стільницю, впиваючись пальцями в дерево, щоб, відчувши контроль, обдурити плескіт отруйних образою струмків, що набули розмірів моря.

— Ця розмова мала статися значно раніше, але і я дівчат з далеких країн додому не щодня привожу. Я мав і маю своє життя. Не варто чекати на мене, готувати для мене, хвилюватися. Це зайве.

Мирослав окреслює доволі різко, проте чекає на відповідь. Це не погрози, розмова. Я усвідомлюю суттєву різницю між тим, що відбувається зараз та учасницею чого була у родинному домі.

— Але ж ви… Вам приємно.

— Безумовно приємно, Амаль. Але я вбачаю в цьому не те що ти вкладаєш. Ти піклуєшся про мужчину, я ж сприймаю, як належне. Як відсутність обмежень, якщо так зрозуміліше: бажаєш — робиш. Для мене невелика різниця — приготуєш ти чи поїм в ресторані.

— Але жінка має все це робити, — спалахую, червоніючи.

Я сперечаюсь із ним! О, Аллах!

— Жінка має робити те, що бажає робити, — каже так, ніби хоче закарбувати цю інформацію в моєму мозку. — Ти можеш бути ким захочеш, якщо ти дійсно цього хочеш. Але непогано ще вміти керувати своїм життям, щоб не бути залежною.

Я сковтую вʼязкий колючий клубок.

— Як я зараз?

— Так. І ми працюємо, щоб зробити тебе вільною. Від усіх.

І тепер я нарешті розумію, про що він. «Ми працюємо, щоб зробити тебе» — як до нерозумної дитини. Мирослав за мене відповідальний. У його планах виростити з гусіні метелика, і бажано так, щоб цей метелик вмів пересуватися. За цим всім Мирослав навіть не роздивлявся в мені жінку. Без шансу — я для нього лише донька друга. Маленька Амаль, що спіткається на кожному кроці. Мене ловити треба, а не заглядатися.