Розділ 32

Вийшовши з машини, я звично кидаю погляд на місце, де зазвичай паркується Мирослав. Майбах відсутній. Це не дивно, ще дуже рано для того, щоб Мирослав повернувся додому, але я лелію надію провести з ним більше часу. Сказані жінкою слова все ще гомонять, знаходячи дивне відлуння тривоги, що, здається, споконвіку стала нерозлучною сестрою остраху. Чи надовго їхні знайомі лапи гратимуть зі мною у схованки? Коли атакують?

— Ще кудись поїдемо? — поруч звучить голос водія.

— Ні, я буду вдома. І ви їдьте, — я силюсь посміхнутися, проте виходить відверто не дуже.

— Не переймайтеся. Ті побрехенькі — пусте, — говорить він. Певно, мій стан надто осяжний, аби лишитись непоміченим. Я з Борисом не згодна, та вдячна проявленою турботою, киваю й, попрощавшись, прямую в дім.

Там переодягаюсь у домашній одяг, займаюсь вечерею. Бажання вразити Мирослава тріпоче, і я, через незнання інших можливостей, роблю те, в чому хоч трішечки впевнена. У спробі відволіктися, вмикаю на планшеті один з каналів українських блогерів, де оглядають подорожі та зосереджуюсь, аби розібрати сенс слів з моїм небагатим словниковим запасом.

Тільки-но все готово, накриваю на стіл. Дбайливо закутана в фольгу та кухонні рушники їжа чекає на господаря будинку, так само як і я. Мені хочеться зберегти її тепло та через цю невеличку турботу продемонструвати й своє.

Годинникова стрілка вказує на одинадцяту, коли Мирослава все ще немає вдома. Сидячи за кухонним столом, кручу в руках телефон. Раніше він завжди попереджав мене. Зараз же всередині борються два абсолютно різних, але однакових по своїй силі бажання: подзвонити та не турбувати. Картинки в голові змінюються одна за одною. Вони жорстокі та болючі і кожна гірша за попередню.

Мирослав не встигає сісти в машину і на нього нападають.

Мирослав перебігає дорогу і його збиває машина.

Мирослав не справляється з керуванням і потрапляє в аварію.

Моя фантазія бʼє нещадно, залишаючи кров на зраненому хибною інформацією серці в цій роздираючій на шмаття невідомості.

Аллах, збережи його!

Не впоравшись з судомним видихом, встаю. А тоді знов повертаюсь на місце. Занепокоєна та налякана, беру телефон, відкриваю нещодавні набрані виклики та тицяю пальцем на абонента. Єдиного потрібного.

Гудок, другий, третій. І це ще одне випробування для моїх натягнутих канатами нервів. Я торкаюся губ долонею та тру, намагаючись змістити фокус уваги, поки в спину штовхають власні жахливі припущення.

— Слухаю, — його голос вривається у свідомість благословенням.

— Мирославе, — слова пробиває тремор. — Все добре? Вже так пізно… — чомусь я знічуюсь. Сама не знаю чому. Думка, що я лізу не в свої справи осідає десь на підкірку; вона видається мені дивакуватою.

— Все добре, Амаль. Лягай спати, я повернусь пізно.

— Звичайно, — відповідаю загальмовано. Я просто не знаю, що ще сказати.

Порожнеча бере мене у свій полон, коли Мирослав скидає виклик.

Ще з пів години я гіпнотизую накритий стіл, пригадуючи почуті слова:

«Він принесе тобі багато болю. І багато щастя також принесе.»

Я ще довго ворочаюсь без сну, несвідомо вловлюючи звуки на вулиці. Там залягла тиша і саме це, разом з іншим, гнітить. В очікуванні звуку відкриття воріт, шурхоту колес та ще бодай чогось, що ознаменує про Мирославове повернення, я й засинаю.

Новий день зберігає в собі відлуння вчорашнього. Голова важка, мізки забиті роздумами, стан розбитий. Буквально стягую себе з ліжка, привожу до ладу і спускаюсь на кухню.

Мирослав сидить за барною стійкою з чашкою кави та дивиться в телефон.

— Добрий ранок, — моя широка посмішка супроводжується ледь чутним легким видихом: він вдома.

Чоловік скидає на мене нечитаємий погляд, підіймається, ховає мобільник в кишеню та одним ковтком допиває напій.

— Добрий ранок, Амаль, — відставляє горня і робить кілька кроків в напрямку сходів. — Як пройшов день?

Відганяючи його закінчення, концентруюсь на тому, чим так кортіло поділитися. Спогади пролистуються калейдоскопом подій, наповнюючи приємними відчуттями здивування та полегшення. Точнісінько, як вчора, коли підтвердження віри в людей знайшло мене само — не всі погані!

— О, я була на базарі! — роблю танцюючий крок назустріч. Передчуття його реакції супроводжується нетерпінням. — До мене підійшла жінка, ну, одна з тих, які негарно вчинили минулого разу, і що ви думаєте? Мирославе, вона віддала мені гроші. Всі-всі! — радіючи як дитина, до нього майже впритул.

Усмішка запечатується на губах від пʼянкого усвідомлення чоловічої близькості. Мирослав же кривить губи у поступливій посмішці, а тоді говорить:

— Амаль, твоя довірливість вражає та захоплює одночасно, — він хитає головою і турботливо відводить від обличчя прядку волосся.

— Вона чекала на мене… — бурмочу, зосередившись зовсім на іншому.

— Чекала, говориш? — хмикає він.

— Це ви, так? — розуміння та кардинально інше бачення приходить надто різко. Я плакала, Мирослав заспокоював, а коли знову наважилась поїхати на базар, та жінка знайшла, ніби знала, коли та де саме я буду. Не кожен же день вона там вартувала! — Ви знайшли її?

Погляд у Мирослава поблажливий, проте в наступну секунду серйознішає.

— Ніщо не має залишатися безкарним.

Я вдихаю, вагаючись, чи варто переказувати її слова, коли помічаю, що Мирослав в тому самому костюмі, у якому їхав вчора зранку. Я настільки зраділа, побачивши його, що навіть не звернула уваги! А він той самий, і запонки ті самі, і сорочка.

Мирослав вивчає моє лице, поки серце пришвидшує биття. Він щойно повернувся. Не їде, а приїхав. Підіймаю очі, погляд мимоволі чіпляється за сліди на комірці білосніжної сорочки — темний рожевий та бежевий, як відбитки від макіяжу. Завершуючи до панічного повільне розуміння, я, нарешті, розбираю те, що з самого початку здалося мені дивним — запах. Чужий. Солодкий та нудномедовий.