Розділ 31

Зупинившись біля намету з прянощами, звертаю увагу і на колір, і на запах.

— Це хороші спеції, Амаль?

— Так, доволі непогані. Тут, напевно, і візьму, — киваю Борису і вказівним пальчиком тицяю на обрані продавцю. Поки не володію українською, рятуюся мовою жестів. Чоловік, родом теж явно не з цієї місцевості, накладає спеції у пластикові баночки прямо при мені. У нас роблять так само і я слідкую за цими простими діями. Заспокоює.

— Я чув, що спеції — основа вашої національної кухні, — продовжує Борис.

— Так, без них майже не готують. На сході дуже жарко і спеції уповільнюють псування їжі, — розповідаю те, що чула від Зані та читала сама. — Куркума та коріандр, до прикладу, мають антибактеріальні властивості, а імбир допомагає при розладі шлунка.

— Серйозно? — хмуриться він, і ця його реакція пробуджує в мені бажання розповісти та запевнити.

— Так! А деякі спеції обовʼязково є у домах найбідніших родин, наприклад, Індії, бо це доступно та важливо для життя. Їх використовують для лікування. Для більш розвинених країн, як Йорданія, спеції для збереження якості їжі — пережиток минулого, але люди все одно пишаються ними не лише за смак, але й користь для здоровʼя, — запізно зрозумівши, що затягнула з розповіддю, коректно закінчую: — Хоча це якщо вдаватись в цікаву теорію та дослідження. А говорячи простими словами — ми настільки звикли до пряного та гострого, що інша їжа здається прісною, — сміюсь, засоромившись власних повчальних постулатів. Може, Борису взагалі не цікаво, а я тут…

— Я про таке навіть не чув, — скидає брову чоловік. Незадоволеним не виглядає, більше приємно враженим. Невже теж думав, що я недалека? — А мені обереш? Понесу дружині, спробуємо вдвох вечерю приготувати. А то чим довше живемо, тим далі стаємо.

— З радістю. Нові страви — нові враження!

Звичайно, для Бориса я беру і коріандр, і куркуму, і імбир, чиї корисні властивості щойно розписувала. Прошу додати ще декілька видів прянощів і висловлюю обережне прохання Борису розплатитися за все самій. Мені хочеться пригостити його, а в спеціях я розбираюсь. Бачу, що сумнівається, але після щирого запевняння, що мені буде дуже приємно, все ж дозволяє. Натхнена та задоволена, забираю два невеличкі пакетики та майже урочисто вручаю один Борису.

Повертаючись до машини, я думаю, що було б непогано заїхати на Хрещатик, трохи прогулятись та зʼїсти морозиво. Мені подобається там, відчувається в тому місці щось величне і…

З думки збиває жінка, що відштовхується від стіни та йде прямісінько на мене. Довга спідниця до щиколоток, хустка, що прикриває волосся… Вдивляюся в обличчя, намагаюсь зрозуміти, чи була вона серед тих, хто приставав до мене минулого разу. Здається, так, але я поганенько роздивилася обличчя…

Борис робить крок, залишаючи мене позаду, та виставляє руку долонею вперед в мовчазному проханні зупинитися. Жінка тільки неприязно цокає до нього, проте далі не йде. Між нею та водієм кроки чотири, між мною та нею — на два більше.

Вона говорить, я хмурюся, розбираючи українську, супроводжувану сильним акцентом.

— Я з миром, щчиголь, — ось останнє слово не знаю, а перші перекладаю в голові доволі швидко. Все ж, уроки не пройшли повз.

— Борисе, фсе добрє, — теж намагаюсь говорити. Я сама скорочую між нами дистанцію, проте пильно стежу за рухами. Пам’ятаючи минуле знайомство, обпектися повторно не вельми хочеться.

— Ми забрали твойє, — вона схиляє голову, цупким поглядом впивається в лице й, одночасно з цим, витягає з кишені скручені купюри.

— Дякхую за вашу честтність, — ошелешено промовляю, коли грубим рухом жінка вкладає гроші в мою долоню.

— Розрахкувалисця, — в нерозумінні дивлюсь на Бориса, і він перекладає для мене.

Я відкриваю рота у повторній подяці, проте почати не встигаю, вона випереджає:

— Чоловік з очима океану заволодів твоїм серцем. Він принесе тобі багато болю. І багато щастя також принесе, — промовляє низьким тихим голосом.

Роблю вдих, а потім крок до неї.

Хочу, щоб пояснила!

— Йди звідси! — пхиркає до неї Борис. — Не слухайте її, Амаль. Вони постійно нишпорять, людей з пантелику збивають. Хіба б задурно, а то без копійчини залишать за байки свої. Йди, сказано тобі!

Борис свариться, жінка, не обертаючись, віддаляється. Мені хочеться окликнути, але не наважуюсь. Так і стою мовчки. Жалію, що не захистила перед Борисом, вона ж нічого не зробила поганого, ще й гроші віддала. В машині перепитую Бориса, чи правильно зрозуміла її слова.

Правильно.

В центр не їдемо, тепер мені хочеться якнайшвидше опинитися вдома. Острах чи то навіяний, чи то реальний підкрався та всівся поруч, немов запрошений на виставу недруг.

Вона не збрехала. Всю зворотну дорогу я проводжу за уявним тканням висновку, що вона ну ніяк не збрехала. Знаю я і чоловіка з описаними очима; і згадане нею серце, як сказано було, віддала. Хвилює ось що — біль буде до щастя чи після? Бо якщо до, я винесу. Але що, коли після?