Розділ 30

Мій шалений за різнобарвними емоціями ранок знаходить тишу на стільці за столом, де я жую найсмачніший у світі бутерброд. Подумати тільки, він готував для мене! Під тихий шепіт годинникової стрілки випиваю таблетку та прибираю зі столу. Звичайно, думки шкварчать, ніби яєшню на сковрідку кинули, їм тільки привід дай напакостити в душу. Але тепер у мене є залізобетонний аргумент: Мирослав сказав, що я впоралася чудово. Розмислюючи в цьому напрямку й сама затверджуюсь, що поводилася у межах норми слов’янських канонів. Як же чудово, коли є людина, яка тебе підтримує!

Головний біль відпускає і у своїй кімнаті я, стягнувши з волосся хустку, вмикаю планшет та присвячую кілька годин вивченню української мови. Я роблю це щодня, а вчорашня вечірка не привід пропускати. Закінчивши, закриваю додаток, але зупиняюсь на вкладці перекладача. Вагаюсь, а тоді, підстебнута залишками ранкового стану, вбиваю у віконечко зміїно-шипляче «кахханка». Угу, такого слова не існує. Або я почула неправильно, або неправильно написала. Натиснувши на цікавий для мене набір букв алфавіту, підкреслений червоним, обираю перший же варіант, котрий пропонує машина. І отримую «коханка». Навпроти переклад.

Спалахую! От же ж! Відкидаю планшет та стрибком встаю з ліжка. В нашій культурі це слово дорівнює нецензурній лайці! Найбільша образа, найсильніше приниження. Так, жінки обирають цей шлях, слідуючи своєму положенню, коряться долі. Дружини намагаються приховати якомога довше, проте про них все одно теревенять, коли цих — ненавидять. І я не вони! Не дарма дівчата не високої думки про Раду, ой не дарма. Але Аллах все бачить.

Підходжу до вікна та кілька разів глибоко вдихаю. Нехай думають, що заманеться, я ж знаю, що це не так! Та як би себе не заспокоювала, слідувати Оліним словам, що їх вона сказала з іншого приводу, важче, аніж обертати в голові. Образа крутиться десь над шлунком, гнилими зубами порпаючи гідність. Недоречно згадується момент, як прокинулась в самій лише спідній білизні. Точніше, у нижній його частині. Хитаю головою, розуміючи, що цей аспект моєї біографії розходиться з бажанням не засоромити честь та, дезорієнтована протиріччями, прикриваю очі.

Він бачив мене, можливо, торкався. Ні, ясна річ, не торкався. Вчиняти так — точно не про Мирослава. З ним і прийшло розуміння — чоловіки бувають різні. Бувають же, правда? Думки-думки-думки. Тільки ж відпустило після вчорашнього…

Не усвідомлюючи, що саме хочу дізнатися, беру в руки телефон та обираю один контакт серед пʼяти записаних у телефонній книзі.

— Слухаю тебе, Амаль, — говорить Мирослав після першого гудка.

Горло сковує оніміння. Що я спитаю? Торкався чи ні? Про це точно пожалію наступної ж хвилини.

— Можна мені зʼїздити на базар? Дуже не хочеться сидіти вдома, — говорю перше, що приходить в голову. Я скоріше відчуваю шалену потребу відволіктися, аніж усвідомлюю це розумом.

— Звичайно. Борис відвезе тебе. Як почуваєшся? — його тон звучить доволі сухо, але те, що цікавиться приємно.

— Добре, — відповідаю, закладаючи прядку за вухо. — А ви?

— Теж. Що ж, гарної прогулянки, я маю йти. — це останнє, що я чую перед тим, як Мирослав скидає дзвінок.

Ось і поговорили. Інформації більше не зʼявилося: я боягузка, а він не читає думок. Сьогодні я подзвонила йому вперше. Раніше обговорювала подібне віч-на-віч, не хотіла турбувати через дрібниці. А ось зараз… осміліла. Чи нормально дзвонити чоловікові після того, як він побачив мене оголеною? Треба було, ймовірно, запитати щось ще, не тільки дурненьке «а ви?», а я не здогадалася…

Засунувши одягнену вранці сукню вглиб шафи, вдягаю іншу, куплену тут. Ці вільні від спогадів. Сподіваюсь, і я колись звільнюся остаточно.

На базар приїздимо досить швидко. Коли Борис паркується, я відчуваю дивну тривогу, а опинившись біля тієї самої кав’ярні, де минулого разу зустріла маленького хлопчика, холодом окутує відвертий страх. Борис тримається трохи позаду, і я зупиняюсь, щоб зрівнятися з ним. Водій дарує мені розуміючий погляд, та нічого не говорить. І я вдячна за цю невеличку уважність: причини поведінки він зрозумів, але обговорювати не став. Проходячись рядами, я обираю овочі та телятину до сьогоднішньої вечері. Мені давно кортить розповісти Мирославу про те, що, здається, я визначилась з професією. Але ніяк не наважуюсь. Можливо, сьогодні? Тоді ця вечеря стане особливою.

Пальчики на ногах підтискаються при згадці потемнілих, захоплених бурею очей. А думка, що я можу слугувати причиною цієї зміни, залишає приємні поколювання на пучках. Так, жінка має приносити спокій у життя чоловіка, проте чи така відверта реакція не є доказом небайдужості? В одній книзі я читала, як героїня намагалася вивести героя на ревнощі. Отже, ревнощі — це не завжди погано? Мда, ця книга б точно була забороненою в нашій родині…

• Автор має на увазі свою книгу «Туманов. Той, що не вміє кохати.»