Розділ 29

Мені було добре! Мені було весело! Розкачуючись в такт музиці я, розслабившись, відпускала себе. Дозволити пронирливим думкам запхатися в голову зовсім не хотілось. Навіщо? Вони все зруйнують! За першими ж роздумами явиться наступна і вони небезпечною низкою критичних застережень перенишпорять усе хороше й переінакшать на гріх. А я не грішила! Ну, хіба зовсім трішечки…

Напої у високих келихах були смачні-пресмачні. Оля, на правду, допивати чомусь не давала. Тільки пригублю й висока склянка невимушено кочувала в її, Оксанині або Діанині руки. Та так природно, що я навіть не встигала зрозуміти.

— А це що за коктейль? Смачно! — сказала, віддаючи Діанці пригубити кольоровий напій.

— «Секс на пляжі»!

— О, Аллах! — округливши очі, я зупинилась і зашарілася.

— Не лякай дівчинку! «Дорослі ігри» він називається. То в Оксі пряма лінія у голову вдарила! — гукнула до мене Діана.

Вони, до слова, не залишали мене і я не навʼязувалась, хотіла навіть піти, збагнувши, що, можливо, заважаю. Але мене нікуди не відпустили! Ми вчотирьох переговорювались про їхніх колег, підначували Олю, якій, як виявилося, дуже подобався Денис. Той самий, який і права рука, і інколи ліва. Я так і переказала дівчатам слова чоловіків, а вони чомусь приснули й голосно розсміялися. Пояснювати причину категорично відмовились, лише показали жест руками: один вказівний палець був охоплений в кільце вказівного та великого іншої руки. Він здався мені непристойним і я замахала головою, відмовляючись вгадувати далі. Поправивши макіяж у вбиральні, Оля обережно заново закріпила на моїй голові хустку, яка трохи сповзла в танці, а Оксана захопливо роздивлялася вишивку.

Вперше в житті я почувалася легкою та… звичайною! В колі малознайомих подруг, яких я настільки хотіла мати; в свободі рухів та розмов, не стиснута заборонами; кидаючи погляди на чоловіка, в якого була так сильно закохана, бачила, як він час від часу пильними очима синього виру знаходив нашу компанію та, вдоволений, що я на місці, продовжував бесіду.

Вже й за стіл сіли, й Мирослав сказав урочисту промову, під час якої подякував людям за їхню працю, а ми все не їхали додому. Слова його звернення були простими та природними, він не готувався, не писав завчасно, говорив від душі те, що дійсно хотів сказати. І всі у залі відчували це. Я сиділа за столиком, що ми з Мирославом ділили з іншими керівниками та безмежно пишалася. І погляду відвести не могла. Такий красивий, витриманий, серйозний та добрий. Він зробив для мене так багато, що всередині затоплювала безумовна вдячність. Найкращий чоловік, якого я тільки знала. Страшно подумати, що було б, будь на Мирославовому місці хтось інший. Навіть уявляти не хочу, чим би могло для мене закінчитися, проберись я вночі до будь-якого іншого чоловіка ще там, у батьківському маєтку Англії.

Мирослав зробив для мене більше, ніж усе. Набагато більше, аніж я колись наважилася б попросити. Я дивилася на нього, і зараз, як ще ніколи раніше, хотіла бути ближчою. Мати мовчазний дозвіл торкнутися його руки або лацкана піджака, обережно поправити вдома комір сорочки та допомогти із запонками. Я бачила таке у фільмах і дозволяла собі лиш необережні, поодинокі мрії перед сном. Зараз же, хмільна від дозволеності вечора, відчула необхідність таких подій наяву.

Я б хотіла, щоб Мирослав теж кохав мене. Як і я.

Важко розплющивши очі, до мене повільно доходить, що лежу я на животі, а голова чомусь під подушкою. Різко перевертаюсь та сідаю, одразу ж скривившись. Голову пробиває гул, що від необережних рухів лише посилюється. О, Аллах! Що ж так боляче, якщо вчора було так добре? Підводжуся вже куди повільніше. Заходжу в ванну й хіба не ахаю. Волосся на голові дибки і кілька рухів пальцями не допомагають приборкати локони, на обличчі чорні розводи туші та зморшки залишку тонального крему й пудри, а внизу. Я гола! Гола! Аллах!

Вдивляючись у власне віддзеркалення, пригадую щось дуже дивне, приховане туманною димкою. Я та Мирослав сидимо на диванчику за столом. Не знаю, чому ми залишились там самі, не памʼятаю, але розмова приводить мій повільний мозок у скорий шок…

— Що? — всміхнувся він, спіймавши за розгляданням.

— У вас очі такі гарні! — і стільки неприхованого захвату у моєму голосі… Аллах-Аллах!

— Знаю.

А далі?! Що було далі? Як же соромно не памʼятати! Як соромно сказати таке чоловікові! Я навіть не знаю, що гірше… О, Аллах, прости свою грішну дитину!

Я закриваю обличчя руками, жмурюся, відчуваючи, як ріже очі від рештків туші на віях. Скоріше роздираючи волосся щіткою, від болю закушую губу. Довгі прядки залишаються на нещадних зубчиках, але зціпивши зуби, я терплю. Так мені й треба! Строкатий метелик лелійно нашіптує, що саме вчора мені було так добре. Точно зі вчорашнього вечора його у сьогоднішній день принесло! І цей явний дзвіночок лише посилює відчайдушну необхідність сварити себе саму. 

Мирослав вивів мене в люди, а я мало того, що сама зганьбилася, так і його ганьбою забризкала. Я просто дурепа! Правильно мати називала — дурепа і є! Відклавши щітку, заходжу в душ, там самопоїдання жере мене з потрійною силою маминим голосом. Я згадую, як голосно сміялася, як відверто танцювала та безсоромно куштувала коктейлі. Як я могла вважати це все нормальним вчора? Як?! Носитись рестораном як та невихована, стадна газель та скакати під музику наче необізнана горила! Передчуваю Мирославову реакцію. Спізніле розуміння, що цей чоловік споглядав моє падіння цеглиною припечатує надії.

«Спробуй контролювати себе сама» — доброзичливо підкидає мені злюка-памʼять і по щоці скочується сльоза. Контролюй, а не будь розбещеною дурепою!

У шафі знаходжу ту саму сукню, у якій прилетіла в Україну. Якщо зараз Мирослав мене вижене, я піду з тим, з чим прийшла. Навряд тут притулок для непутящих, а мене після вчорашнього інакше й не назвеш. Тугіше перевʼязавши ще вологі косми хустиною, спускаюся вниз. На головний біль вперто не зважаю, сприймаючи це за найменшу кару, яку я маю винести за вчорашній сором. Проте, як покірно не схиляюсь у прийнятті, але біль зробив мене повільнішою. Інакше, здається, голова просто вибухне.