Розділ 28

По-перше, Мирослав ніколи не приймає рішення на емоціях. По-друге, якщо він ухвалив певне рішення, воно не підлягає оскарженню. І по-третє, ця країна не уявний рай, куди я бігла у своїх фантазіях. Але тут можливо пристосуватись, стати тим, ким є бажання бути — ось чим відрізняється цей світ від того, де народилась я.

Саме про це я думаю, вкладаючи свою руку у чоловічу, тим самим даючи мовчазну згоду на повторне запрошення. Роздуми не вщухають і коли ми проходимо через порожню рецепцію, і поки вдвох їдемо в ліфті, і тоді, як двері ресторану відчиняє швейцар. Непомітно кинувши погляд у дзеркальні колони, лиш відмічаю, що з’їла з губ всю помаду. Зараз мені це не здається настільки важливим. Зараз ці дрібниці тьмяніють на фоні нашої з Мирославом розмови.

Людей всередині дуже багато: красивих, зі смаком вбраних жінок, статних чоловіків у костюмах. Вони легко сміються, не відчуваючи внутрішнього сорому, супроводжують розмови напоями та поглядами, які не вважають за потрібне ховати. Бачила б це Іхман…

Від розуміння, що маю опинитись в самісінькому вирі святкування, сильніше стискаю Мирославове передпліччя, тисячі разів наказуючи собі зібратись. Я буду поруч із власником компанії, заховатись серед натовпу не вийде. Та й, якщо відверто, я відрізала собі цю можливість, обравши сміливе вбрання. Воно не цяцьковане, не відверте, проте і для мене зрозуміло: виділяюсь. У європейській країні хустка не приховує, вона лиш цікавить. Хвилювання знову підкочує до горла, уява, знущаючись, підкидає картинки мене в оточенні подружок Ради. Не хочу повторення, не хочу виглядати безпорадною іноземкою, яка нічогісінько не розуміє. Страх різко замінює злість. На них, та найбільше — на себе. До спалахів замружую повіки, а розплющивши, несподівано для себе вгамовую ці суперечливі емоції. Мирослав хотів, щоб я побачила та відчула, моя ж голова забита муками минулого. Що б я могла зробити, чому не зробила… Яке тепер це має значення? Аналізувати буду завтра, зараз скористаюсь можливістю відчувати.

Врешті решт, я розслабляю пальці та м’яко посміхаюся краєчками губ, аби посмішка не виглядала непристойною. Мама не раз повторювала, що посмішка — жіноча отрута, вона закликає чоловіка до дії. Але тут мені так не здається, тут всі посміхаються!  Подивившись на Мирослава, помічаю схвальну теплоту в арктично-холодних водах його синіх очей. Його погляд добрий, значить, я роблю все правильно.

Коли біля нас зупиняється чоловік років сорока, я вже встигла роздивитися залу. Багато круглих столиків, що засервіровані на шість персон, але поки ніхто не сідав. Усміхнений ведучий на невеличкій сцені та ще один за дивною стійкою. Я помітила, що саме він робить музику тихіше, коли ведучий говорить до гостей.

Спочатку незнайомець говорить українською, а потім, після репліки Мирослава, переходить на англійську.

— Вирвався, Мирослав Романович?

— Так, вдалося. Амаль — близький друг нашої родини, а це Денис Дарченко — моя права рука.

— І ліва, за необхідністю, — сміється він.

— Рада знайомству, — киваю, вчасно опустивши очі, якраз за мить, як відчуваю на собі чоловічий зацікавлений погляд.

— А я який радий. Мирославе, а надовго друг вашої родини до нас залетіла?

— Для тебе вона пролетіла високо над, — слова звучать різко, наче удар хлистом.

— Шкода, — відказує багатозначно. — Така рідкісна врода… Складно тобі буде вберегти таке диво.

Поряд зупиняється офіціант. Денис Дарченко ставить порожню склянку, замінюючи її на іншу, наповнену. Склянка Мирослава напівповна, я ж і взагалі ледь пригубила шипучий напій.

— Впораюсь. Амаль приїхала сюди вчитися, тому з усіма запитами іншого характеру особисто прийму та ще з більшими відправлю. Ти мене знаєш.

— Вас охороняє справжній наглядач. Потрібна буде допомога, тільки покличте, — Денис посилає мене широку посмішку. Поруч із Мирославом я не відчуваю загрози, розслабляюсь.

— О, повірте, цей наглядач — найкращий з усіх, які в мене були, — кажу сміливо, і лиш зрозумівши, наскільки двозначно звучала моя відповідь, червонію.

— Забавна дівчинка. Скільки тобі років, чарівне створіння?

— Вісімнадцять.

— Ох, де наші вісімнадцять, Мирославе?

Мій погляд натикається на Олю. Вона стоїть в компанії двох дівчат і, побачивши мене, привітно махає. Мені ну дуже хочеться поговорити з нею, познайомитись. Потопаючи в сумнівах, прикушую губу, вагаюсь, чи можна мені піти…

— А Олі можна довіряти? — піднявшись навшпиньки, шепочу, щоб почув тільки Мирослав.

— А ти сама перевір, — відповідає він, а тоді… підморгує. Мирослав підморгує мені!

Прийнявши це за найкращу у світі підказку, я всміхаюсь, киваю кілька разів та, перепросивши, покидаю чоловічу компанію.

Фух, і легше, і складніше одночасно!

Оля знайомить з Діаною та Оксаною, мені вручають коктейль і ми вчотирьох цокаємось. Представляючись, я дотримуюся легенди Мирослава про те, що являюсь близькою подругою його родини й приїхала на навчання. Брехня — гріх, проте це набагато краще, аніж реальна розповідь мого життя. До того ж якщо так вирішив Мирослав, це однозначно правильно. Дівчата з розумінням кивають, а почувши, де я навчалася, хизуються, що українська освіта в рази краща розпіареної британської. Погоджуюсь: нехай українські виші мною ще не перевірені, проте в Англії було ой як не солодко. У ході легкої розмови виявляється, що Діана працює в бухгалтерії, а Оксана в продажах.

— Ти сама як у тій сутичці з коброю вистояла? — не соромлячись у висловлюваннях питає Діана.

— Почувалася брудною, якщо відверто, — тягну край хустки, поправляючи. Я не відчуваю зніяковілості у зізнанні, скоріш у тому, що не зуміла впоратися з ситуацією.

— Не бери дурного в голову, — змахує рукою Оксана, ніби те, що сталося на кухні офісу не варто моєї уваги. — Рада — рідкісна зміюка, хоча довгий час ми вважали її подругою. Та куди там, досі пів офісу не нарадується, яка вона привітна та люб’язна.