Розділ 27

— Вона не заслуговує… — шепочу, мотаючи головою. Дивлюсь у вікно та в сум’ятті прикриваю очі.

— Продовжуй, — говорить він. Пів години тому ми стали настільки ж ближчими, наскільки зараз знову віддалилися. Для моєї душі це зовсім не рівний ступінь.

— Бути звільненою через свою думку. Вона не винна, що я… — спіткаюся, прикушую губу, збираючись зі сміливістю, що тільки-но почала в мені проростати. — Вам би ніхто не посмів сказати щось принизливе, виходить, це я не можу показати, що не стерплю подібного.

Уся так звана розмова, яку ми вели з дівчатами, складалася з гірких шпильок, прикритими коректністю. Вони посміхалися та розпитували лиш для того, щоб дізнатися більше. Зараз, залишившись в тиші Мирославового захисту розумію: я не вмію давати відсіч, не можу зібрати слова до купи, щоб припинити те, що мене ображає. Я боюсь здатися невихованою, завдати болю словом, а найбільше боюсь, що помилюсь у висновках. А раптом людина не мала на увазі нічого поганого, а я візьму й сприйму все невірно? Ображу, втрачу ймовірного друга?

У Мирослава ж навпаки. Одного його погляду вистачає, щоб людина почала аналізувати невдало використане слово. Дівчата замовкли тільки-но його побачивши. І якщо переляк працівників можна списати на острах втратити місце, то поведінка моєї родини слугує прямим підтвердженням. Навіть батько розмовляв з Мирославом зовсім інакше, аніж з іншими своїми друзями. А Мирослав молодший за багатьох заможних татових партнерів. А ще мене не знайшов ніхто з батькових людей, і це враховуючи, що Мирослав мене не ховає.

Чую кроки, а потім чоловічий голос пронизує і тишу, і мене саму:

— Іди сюди.

Повертаюся. Мирослав стоїть за столом, велике директорське крісло він підтримує за спинку, повернувши його до мене у мовчазному запрошенні.

— Сідай, — повторює очевидне.

Невпевненими кроками я прямую до нього, опускаюся на сидіння, і він підштовхує крісло до столу.

Нахиляється, натискає кнопку і, коли компʼютер оживає, тягнеться через мене до клавіатури й вводить пароль. Обпалюючи гарячим диханням м’яти та тютюну, відкриває програму, клікає мишкою і перед моїми очима зʼявляється таблиця працівників з іменами, посадами та фото. Він клацає на комбінацію клавіш й список прокручується вниз. Мирослав відходить, позбавляючи мене свого тепла.

— На мене працює дванадцять тисяч людей, Амаль. Всі ці люди залежать від контрактів, які я підписую, від рішень, які приймаю я та вище керівництво. Глобальні рішення в обовʼязковому порядку проходять через мене, я їх затверджую; поточними займаються керівники певних напрямків. Технічний директор, директор піар-відділу, директор фінансового відділу і так далі. І ось така справа вийшла, що керівниця команди перекладу, який входить до відділу продажів, пішла в декрет. Я радий за неї дуже, але не з робочої точки зору. Тому що компанія має функціонувати. А тепер вгадай, хто претендував на цю посаду?

— Рада?

— Розумниця. Мене мало цікавлять її людські якості. Цупкість до роботи видно неозброєним оком, хижість часто грає на руку, впевненості вистачає, розум - без сумнівів, бо тупі у мене не працюють.

— Тоді чому? — хмурю брови, спостерігаючи за Мирославом, що зараз сидить на шкіряному дивані заклавши ногу на коліно, — Якщо неважливо, яка вона людина, чому ви її звільняєте?

— Тому, моя відкрита дівчинка, що перекладачі в моїй компанії — є також спеціалістами з мовного супроводу, а керівниця команди — найкраща з них, отже, це третя людина на обговоренні угод з лідерами іноземних компаній. Я чудово знаю англійську, трохи німецьку, бігло італійську, але це для особистого розуміння справи. Що ж стосується угод, то у таких питаннях я покладаюся лише на перевірених людей. Як ти гадаєш, якщо раз побувавши у моєму домі та провівши з тобою половину дня, Рада розпатякала всьому офісу, що ти моя дівчина, то скільки годин їй потребуватиметься, щоб продати умови моєї ймовірної угоди конкурентам?

Він уважно дивиться на мене, чекає. Відкидається на спинку, кладе на неї праву руку. Все це не зводячи з мене очей. Він все так само чекає.

— Я… я не знаю, — я такого не очікувала. Сиджу, дивлюсь то на Мирослава, то на список, який тільки-но зупинився, дійшовши кінця. Відчуваю, що повинна встати. Це не моє місце.

— Сиди. Тобі личить, — зупиняє Мирослав.

— Думаєте, вона здатна? — перепитую, вертаючись до розмови.

— Їй не за статусом навіть приймати участь у подібних обговореннях, не те, що розносити чутки. Якщо зараз полоще мою білизну заради можливості похвалитися відвідуванням мого дому, то що зробить, коли запропонують гроші?

— Але кожен може так зробити. Ви ж самі казали, — сама не розумію, чого намагаюсь досягти: знову довести йому, що не всі люди погані, не розчаруватись самій чи розібратись в ситуації. Цей світ зовсім не такий, яким я його уявляла. 

— Безумовно. Проте других шансів я не даю. Якщо кілька контрактів зірветься, я платитиму людям з власної кишені. Якщо так продовжиться рік, буду змушений скоротити кількість працівників. А у кожного з цих людей є батьки, діти, квартири в кредитах та лікарняні рахунки. Я не маю права ризикувати. Присікати подібне вважаю правильним одразу, поки у Ради не з’явилися свої, залежні від неї люди. За такого рахунку я потребуватиму часу, щоб вирахувати, хто саме.

Я видихаю, очманіло піднявши брови. Він все прорахував. Як взагалі таке можна прорахувати?

— А Володимир? Ви звільнили його через мене.

— Я звільнив Володимира через нехлюйство. За версту видно, що ти іноземка. Залишити посеред базару саму, коли ти двох слів не в’яжеш українською. За кавою він пішов, ідіот. Циганами ще легко відбулася. Якби підійшли пацани в паленому адідасі й сказали б віддати гроші, от тоді б спробувала пояснити, як ти мови не знаєш. Ти б навіть на допомогу покликати не змогла, тому нехай Володимир радіє, що я не залишив його без можливості працевлаштування. Основним його обовʼязком, як і Бориса, було знаходитися поруч.