Розділ 26

— Випʼєш? — питає світловолоса дівчина у рожевій короткій сукні.

— Ні, дякую.

— Перестань, Людо! Не спивай мені дитину,— шикає на неї Рада і всі сміються. Я посміхаюсь, проте веселощів не відчуваю.

— А скільки тобі років, Амаль?

— Вісімнадцять.

— Вау, юна та свіжа, легка та доступна. Чоловікам, мабуть, дах зносить… — чорноволоса дівчина, волосся якої зібрано у високу зачіску, манірно підносить до губ наповнений келих. Інші багатозначно дивляться на мене після її коментаря.

— Я зовсім недоступна, — спалахую вмить. Бажання прикритися майже осяжне. Я не хочу бути ототожненою з тими, кого вони мають на увазі!

— Вже ні, звичайно ні, — грає бровами Рада. Голос звучить серйозно, але чому мені видається, що вона має на увазі щось інше?

— А хустка — це аксесуар?

— Ні, я мусульманка.

— Вау, екзотика!

— Угу, може перекваліфікуватись? Чи як там… змінити віру? — всміхається Люда.

Приміщення знову наповнюється сміхом. Мені хочеться піти, проте я ж сама викликалась бути тут. А піти зараз негарно. Не можу ж я змінювати своє рішення по десять разів за три хвилини? Негарно, несерйозно. Що скаже Мирослав? Що подумають про мене дівчата? Що їхній керівник привів пустушку? Звісно ні! А втечу сприймуть за боягузтво.

— Насправді, це досить серйозний момент, — пояснюю й дівчата знову прискають. Я хмурюся, не розумію.

— Не звертай увагу Амаль, ми просто розслаблені, після робочого дня так не хочеться серйозних розмов, — мʼяко посміхнувшись, Рада продовжує, — ну пробач, не злись на нас. Краще розкажи про себе.

— Так, де ти вчишся і на кого? Плануєш працювати тут? — підхоплює білявка у класичному білому костюмі.

— О, ще не знаю, — відповідаю щиро. Я ж маю увійти у їхнє становище. Кінець кінцем Рада перепросила, інші мовчали, а, отже, підтримали. Звичайно, я не стану роздувати через непорозуміння. — Навчалася в Англії, проте ще не встигла обрати виш після переїзду сюди.

— В Англії? Кримський же наче в Америці був, — хмуриться Люда.

— Хто такий Кримський? — перепитую я, а через секунду ледь не ляпаю себе по лобі.

Ну як не провела паралель?! Розгубитися в такий момент…

Червонію до кінчиків вух. Хочеться провалитися крізь землю, але скільки я знаю Мирослава, досі не чула його прізвища. А запитати якось… Не знаю чому не спитала. Рада хитає головою, з олив’яною усмішкою піднявши брови, інші сміються. Мабуть, в їхніх очах я маю вигляд виняткової дурепи…

Опускаю очі, закушую губу.

— Мирослав… Романович, — перериваючись на хихикання відповідає Люда.

— Та перестаньте, — закочує очі чорноволоса дівчина, — Для таких стосунків розум не найголовніше.

Рада повертається до неї та вимовляє довгу фразу українською. Я лише спостерігаю. Аби сказати бодай будь-що навіть мови не йде. Соромно. Так сильно соромно. Права була мати.

Скрививши носик, Рада кілька разів повторює одне й те саме слово, аж потім сміх припиняється. Так само як і балачки.

— Тебе звільнено, Радо. Відпрацьовувати не потрібно. Інші без премії. Усім дякую за піклування, можете відправлятися додому, — подібно грому, звучить суворий голос Мирослава.

Повертаюся до нього та неусвідомлено роблю кілька кроків ближче, він подає мені руку, я, звісно ж, за неї чіпляюся. Міцно. Мені дуже треба. Дуже-дуже.

До кабінету повертаємось в тиші. Мені є що сказати, але не впевнена, що він захоче почути. Мирослав напружений, однозначно розлючений, хоча коли я пішла, його настрій був прекрасний.

Чому саме він розлютився? Через те слово? Що вона сказала? Аллах, я навіть не знаю, що саме вона сказала! Розумію ж, наскільки це важливо! Нехай, вони вважають мене безпросвітною іноземкою… Нехай! Але якщо він звільнив її… Не може ж він звільняти усіх лише через те, що щось пішло не так! Лише через мене!

— Мирославе, що вона сказала? Будь ласка, переклади, — прошу, коли залишаємось наодинці.

— Ні, — чітке, категоричне.

— Мені треба знати, — звичайно, у голосі немає вимоги, лише прохання. Я дивлюся на нього, в очі заглядаю.

— Ні. Тобі не треба знати.

Відвертаюся, проходжу до вікна, дивлюся на всіяне вогнями темне місто. Красиве, живе. Воно грає власним життям, даючи нам право відчувати себе як домашніми, так і чужинцями. І не важливо народився ти тут, зустрів старість чи поїхав, подорослішавши. Це внутрішнє відчуття або є, або ні. Я ж ніде не почувалася вдома, хоча й завжди мала таку потребу.

Я знайду сама. Ввібʼю  в перекладач, якщо знадобиться, то в пошуковик; запитаюся в Надії Петрівни, але дізнаюся, що значить те важке, тягуче слово, котре змією лоскоче мої думки.

«Кахханка».