Розділ 25

Всю дорогу я відчутно нервую. То потираю холодні долоні, то стискаю пальцями клатч, то поправляю закріплену на голові хустку. Сьогодні вперше, коли я не замотувала її, як належить. Катерина закріпила її маленькими шпильками так майстерно, що їх навіть не видно. Сама ж хустка трохи темніша за сукню, проте розшита візерунками та камінням в тон. Візерунки повторюють орнамент на поясі. Навіть не уявляю, скільки часу зайняла така кропітка ручна робота.

Перед тим, як Борис допомагає мені вийти з машини, я відкриваю фронтальну камеру на телефоні, ще раз пересвідчившись, що досі маю гарний вигляд. Не знаю, що саме мало статися з макіяжем за ті сорок хвилин, що їду, але втриматися не змогла.

Минаю широкий хол, кнопку потрібного поверху натискає Борис, згладжуючи зніяковілість від незнання, на якому поверсі працює Мирослав. Сімнадцятий.

Зупинившись біля стола помічниці, яка дивиться на мене великими очима, з цікавістю оглядаючи мене з ніг до голови, Борис говорить:

— Амаль до Мирослава Романовича.

— Звичайно, — дівчина опускає очі, проте не утримується та знову розглядає мене. — Він чекає.

Далі йду сама. Заношу руку, відчуваючи, як прискорюється пульс. Так, він чекає — ці слова набатом у голові, поки я все ж стукаю, а тоді тягну на себе двері.

Він сидить за столом, відвернутий у кріслі та щось говорить у слухавку українською. На жаль, моїх знань зовсім недостатньо, щоб зрозуміти суть. Хоча, хіба це для мене важливо? Затамувавши подих я чекаю, коли він повернеться, ніяк не зазначивши свою присутність. Якщо він не повернувся, навряд почув стукіт. Двері тихо клацають за моєю спиною і Мирослав повертається. Та замовкає на невідомому мені півслові. Окидає поглядом з ніг до голови. Спочатку швидко, другий же погляд — повільний. Він немов смакує мене, мою вроду, те, що я показала йому.

Мирослав кидає у слухавку коротку реплікую, відкладає телефон та підіймається. Оминувши стіл та не зводячи очей він йде на мене. Стараючись не закусувати губу, не опускати погляд, не сутулитись, я тримаю спину настільки рівною, що відчуваю, здається, кожну кісточку хребта. Підборіддя тримаю високо та повторюю про себе «Я гарна. Сьогодні я дуже гарна». Це надає сили або ж просто займає думки, щоб не знепритомніти від хвилювання.

Підійшовши ближче, ніж зазвичай, він видихає щось українською. Води тихого досі океану прокидаються, бурлять, вирують. Погляд темнішає, віддаючи панування емоційним хвилям. А ті не соромляться демонструвати відверте бажання. Прагнуть захопити, наповнити, взяти у бентежний полон.

— Безумовна, — говорить він.

«Перекладає» — здогадуюсь.

Мирослав протягує руку, а я відчуваю, як усе всередині мене завмирає в очікуванні. Великим пальцем він проводить по підборіддю, зачіпаючи чутливий контур нижньої губи. Тріпочу, прикриваю очі. Роблю вдих. Голосний, переривчастий. А коли відкриваю повіки, шторм у чоловічому погляді — нищівний. А я, здається, хочу побувати у самісінькому епіцентрі.

Мирослав сковтує, опускає руку та робить крок назад.

— Я радий бачити тебе, Амаль. Ти завжди гарна, сьогодні гарна особливо.

— Дякую, — видихаю тихо-тихо, все ще перебуваючи у минулій миті, де ми з Мирославом, здається, були трохи ближчі, аніж є зараз.

— Мені треба ще хвилин тридцять, можеш почекати тут або на нашій кухні. Дівчата вже відкрили там шампанське.

Я б з задоволенням лишилась тут, проте по останній фразі, яка підкріплює пропозицію піти, роблю висновок, що він бажає, аби я обрала другий варіант.

— А Рада там буде?

— Рада, — невдоволено промовляє він.

— Мені здається, вона хороша, — нехай, я й знизую плечима, але ж Рада дійсно не зробила мені нічого поганого. — Не можна усіх під одне рівняти, — виправдовуюсь, памʼятаючи ситуацію на базарі.

— Як скажеш, — Мирослав підіймає руки в відомому жесті, повністю віддаючи мені відповідальність.

Я помітила, що він ніколи свою думку по десять разів не доводить. Скаже один раз, а дослухатися чи ні — на розсуд співрозмовника. Якщо я в глибині душі прагну мати рацію, то Мирославу ніби дійсно байдуже почують його або ж зроблять по-своєму. І ця позиція… підкупає. Наче він по замовчуванню знає: втратить той, хто не почує.

Мирослав пропускає мене вперед і тільки-но встигаємо перетнути поріг, коли його телефон заходиться від дзвінка.

— Іди, я впораюсь, — вимовляю, вражаючись власною сміливістю… перед усім. І заявити це йому, і самій піти до невідомих людей.

Впевненості додає його сповнений схвалення погляд.

— Смілива дівчинка, — задоволено тягне він. Хвалить.

— Олю, проведи, — киває дівчині за столом приймальні й, прослідкувавши, як вона підходить до мене, знайомиться з приємною усмішкою, тільки тоді повертається в кабінет.

— Ви така красива, що вас хочеться роздивлятися. Вибачте за ті погляди, будь ласка! — говорить вона та бачу, як соромно веде плечем.

— Нічого, я буду дуже рада, якщо допоможете розібратися тут. Мені все в новинку! — зізнаюся сміливо.

Ох, сміливо… Таке слово нове, вільне, символічне.

— У нас тут все просто, не переживайте, — продовжує розважати розмовою, поки ми проходимо у протилежний бік поверху повз закриті кабінети та повністю скляні. — На цьому поверсі загалом вище керівництво та їхні секретарі, проте нещодавно у двох найдальших кабінетах розташувалися дівчата — перекладачки. На шостому поверсі щось з освітленням, ось їх сюди й пересадили. Був ще варіант до айтівців, але там окрема каста, їх чіпати не можна.

— А керівників хіба можна?

— А ти спробуй Мирослава Романовича сильно зачепи! — простодушно сміється Оля, а потім серйознішає. — Мирослав Романович айтівців дуже береже, тому інший раз їхню психіку на міцність не перевіряє. А перекладачки такі болтушки! Не переслухаєш! Привіт, дівчата! Приймайте та любіть щиро, це Амаль, — тараторить, увійшовши на кухню.

Пʼять пар очей впиваються в мене, роздивляючись. Відчуваю себе, ніби екземпляр на виставці, але триматись намагаюсь гідно. Дівчата стоять біля кухонного острівка, на ньому — високі бокали з напоями.