Розділ 23

Опинившись вдома, тобто, вдома у Мирослава, обхоплюю себе руками та голосно, відчайдушно схлипую. Я не плачу, намагаюсь стримуватись з останніх сил, але ж… Аллах! Я знову не впоралась! Дурна-дурна, Амаль! Навряд Мирослава сильно вразить відсутність грошей, замість цього він вкотре упевниться у моїй недолугості.

Володи-мир, увійшовши слідом за мною, продовжує дивитися жалібним поглядом так, немов я цуценя, котре викинули на дорогу. А я не хочу бути цуценям, я тільки-но відчула себе левенятком! Прикривши рота долонею, від безпорадності скулю. Левенята так не роблять точно…

Двері гуркають, квапливі кроки скорочують надто невелику відстань, наближуючи мене до найбільшого сорому за такий короткий час перебування на чужині.

— Амаль, — сталевий голос пронизує до кісток, і я повертаюсь. Рефлекторно.

Не сповільнюючись, Мирослав підходить ближче, кладе на мою спину велику, гарячу долоню та підштовхує мене до свого тіла, вбиваючи у сильні груди. Я схлипую знову, чи то від неочікуваності, чи то від миттєвого розслаблення, що приходить за швидким усвідомленням: не злиться.

— В порядку, — видихає тихо. Відчуваю, як його тіло теж трохи розслабляється. — Де ти був? — гаркає через плече. Я стискаюся, Мирослав погладжує великим пальцем хребет, як тоді, біля аеропорту ласкавим жестом пояснюючи «не до тебе».

— Брав каву… — сповільнено вимовляє Володи-мир, його голос просочений провиною.

— Звільнений, — кидає Мирослав. — Вільний.

Злиться.

— Будь ласка, не треба, — кажу, коли водій виходить. У його присутності не наважилась. Дивно, що наважилась взагалі. Він так на мене діє або відчуття волі у вільній країні — не розібрати, — Це я відпустила його, я…

— Йому мізки не тільки щоб голову не здувало. Розмову закінчено, Амаль.

— Прошу… — роблю ще одну спробу.

— Ні.

Опускаю голову, впираючись лобом між його ключиць. Він вище мене на цілу голову. Величезний, кремезний, впевнений, сильний. Його сила не лише тече жилами, її відчуваєш у повітрі. Навіть я, здається, пронизана цим відчуттям, наївно-емпатично приміряючи на себе часточку бажаної риси характеру.

— Наївна маленька моя дівчинка, — видихає у мою маківку, торкаючись вологої від сліз щоки.

Не змогла стриматись, не з ним. Як обійняв, останній рубіж пав і сльози хлинули неспинними струменями. Коли підіймаю на нього погляд, Мирослав притискається губами до лоба, закарбовуючи поцілунок. Очі прикриваю, запамʼятовую, вимальовуючи на серці і відчуття, і повіки його прикриті, і серйозний, трохи схвильований вираз обличчя.

Він підхоплює мене на руки, сідає на диван, заспокійливо гладить по спині. Терпеливо чекає, поки заспокоюсь, перестану вмиватися сльозами. Не психує, як батько, не наказує взяти себе в руки, як брат Вахадж та не радить терпіти, як Іхман. Мирослав він інший. Не дивлячись на категоричність, суворість та протистояння до великого світу, цей владний чоловік тримає мене у своїх руках та чекає, поки я заспокоюсь. Сльози не закінчуються. Мені образливо від власного розчарування себе та його, я підвела нас обох. Тільки ранком він наставляв мене, радив, вчив. Невже мати мала рацію, і я розумію лише силу? Тоді чому Мирослав не звинувачує. І… може я помиляюсь, — а я роблю це надто часто, щоб бути впевненою бодай у чомусь, — та звідкілясь береться ірраціональна стала думка, яка укріплюється відчуттям тепла чоловічих рук та мʼякості погляду: він дасть мені стільки часу заспокоїтись, скільки я потребуватиму. Не скільки виділить сам, а скільки мені буде потрібно.

— Підеш зі мною на корпоратив? — пропонує, коли моє дихання сповільнюється, а схлипи майже зникають.

Я трохи відсуваюся, щоб подивитися на нього з-під опущених вій. Ніяково. Все лице заплакане, он, навіть на його піджаку вологі сліди.

— А якщо я щось зіпсую?

— Це моя компанія, побудую нову, — всміхається він, окреслюючи вказівним пальцем лінію мого обличчя. Голову трохи схилив. Я ж зачаровано спостерігаю, аж подих затамувала.

— Надовго? — питаю навіщось. Певне, мені просто подобається і мовчати з ним, і говорити.

— Тільки офіційна частина. Я повернувся з підписом на вигідному контракті, так чи інакше, всі працівники доклали до цього зусиль.

Він розповідає, ділиться зі мною, я подаюся вперед, щоб краще побачити, почути, відчути… Я… Здається, мені так сильно хочеться відчути. І він… спостерігає, вивчає, зважує… хоче?

Мирослав подається вперед, я завмираю, не наважуючись навіть кліпнути. І він торкається губами моєї скроні. Закушую губу від сорому своїх думок, від відчаю на кінчику язика, змішаного зі сталевим смаком крові. Прокусила.

— Я замовлю нам перекусити, — порушує неіснуючий момент.

— Я приготую…

— Не сьогодні.

Мирослав витягає телефон з кишені піджака, я сіпаюся, намірюючись встати, аби не заважати йому.

— Сиди, — рука важчає, підтримує за талію, погладжуючи великим пальцем.

І я сиджу. Торкаючись щокою тканини піджака, вдихаю особливий чоловічий аромат та думаю, чому він мене не поцілував.

Остаточно зізнаюсь собі: я б хотіла…