Розділ 21

Вранці я умисне встаю дуже рано, завчасно завівши будильник на годиннику, що стояв на тумбочці біля ліжка. Приводжу себе до ладу та вдягаю одну з нових суконь. Мені хочеться виправити Мирославове невдоволення мною. Можливо, він навіть скаже, чим саме я його розгнівала.

Спускаюсь на кухню, замішую тісто для майбутніх духмяних коржиків, обсмажую мʼясо з овочами. Касадилья — не наша національна страва, але побачивши цей рецепт в книзі, мені давно хотілося її приготувати. Якраз встигаю засервірувати стіл, як той, для кого усі мої старання, з’являється внизу.

— Добрий ранок, — вітаюся першою, продовжуючи бути насторожі.

— Добрий, Амаль. Це тобі, — він кладе переді мною три білі коробки різних розмірів. — Ноутбук, планшет, телефон. Збирався віддати ще вчора.

— Дякую… — відгукуюсь сповільнено. Неочікувано так. Проте, згадка про вчорашній вечір звуком пінопласту по склу здіймають мурашки на моєму тілу. — Я схибила, так? — очі не підіймаю, так кажу.

— Поговоримо про це ввечорі, зараз я маю летіти.

— По телефону? Ну, якщо летіти?

— Це вираз такий, — всміхається він. — Поки без відряджень, суто офіс.

Мирослав робить крок, скорочуючи дістанцію, я ж в очікуванні затамовую подих. Так страшно зруйнувати момент! Він торкається моєї щоки, приємно погладжуючи. Шкіра на цьому місці палає вогнем, серце пускається в галоп, а я карбую цей спогад: розслаблене чоловіче обличчя, прямий погляд очі в очі та його доток.

— Борошно, — пояснює Мирослав, прибираючи руку.

— Угу, — киваю, а у самої лице горить. — Я… сніданок, — вказую на накритий для нього стіл.

— Не встигаю, — глянувши на годинник на запʼястку, говорить він. Та, підійшовши ближче, прямо так, не сідаючи, бере коржик з начинкою в руку та відкушує шматок. — Як же смачно ти готуєш… — з насолодою тягне.

Посміхаюся широко та щиро. Мені приємно. Мирослав швидко доїдає, відсьорбує каву, забравши горнятко з моїх рук. Я зробила її прямо зараз, сподіваючись, що встигну. І встигла!

Покінчивши з однією касадильєю, він промакує губи тканинною серветкою, а другий коржик бере у руку. Найвища похвала!

— Якщо трохи відпочила з дороги, займись переглядом вишів. Подумай, чим хочеш займатися і від цього відштовхуйся. Зʼявляться питання — обговоримо.

Мирослав зникає у дверях, а я зітхаю. Звичайно, питання зʼявляться. Неодмінно.

Спочатку прибираю кухню і тільки після цього вмикаю подарований лептоп. Я так і вбиваю в пошуковик: «Виші України» й… очі розбігаються. Аллах! Гортаю-гортаю вниз, зупиняюсь на одному з посилань, відкриваю, тисну переклад сторінки. Юридичний Ярослава Мудрого, Харків. Тицяю на сусідню вкладку, шукаю карту українських міст і розумію, що Харків далеченько. Тепер коректую: «Виші в Києві». Але різновид лякає. В Лондоні кількість навчальних закладів ще більше, проте я серед них не вибирала. Тато сказав, що за економічний факультет йому буде не соромно, тож, туди я й пішла. Напевно, Мирославу також не буде соромно, якщо я продовжу навчатися на економічному, і я додаю: «Економічний факультет, Київ». Перше посилання веде на Виш Тараса Шевченка, я слухала про нього на лекції з літератури. Не знала, що його іменем названий університет. Це ж той самий Шевченко, так? Письменник? Ну, наче так. А чому там тоді економіку вчать? Яка заплутана країна!

Інформацію вивчаю довго та вдумливо. Шукаю відповіді на додаткові питання, виписую на лист паперу, на мою думку, надважливе, та продовжую пошуки, щоб, коли Мирослав спитає, я могла дати відповідь на будь-яке питання.

Ближче до вечора очі починає щипати від довгого сидіння перед екраном, я закриваю ноутбук, зваживши, що прочитано досить багато. Йду готувати вечерю, насваривши саму себе, що так і не купила запашних спецій.

«Зате завдання виконала» — хвалю себе одразу ж. Але даю обіцянку обов’язково надолужити забуте.

Мирослав повертається через пів-години після того, як я протираю щойно помитий посуд.

— Привіт, Амаль.

— Добрий вечір, подавати? — питаю із посмішкою. Я намагаюсь зрозуміти його настрій, відчути емоції, впіймати найменше невдоволення. Проте нічого такого не вловлюю.

— Знову приготувала? Подавай тоді, звичайно, — кутик його рота трохи сіпається у натяку на вдоволення і це додає впевненості.

Ставлю на стіл миску з зеленим салатом, також запечену в спеціях картоплю, поруч піалу зі сметанним соусом, наливаю у склянки воду, по тарілках розкладаю мʼясні стейки. Сподіваюсь, вони не вийшли жорсткими. Мирослав замовляв з ресторану саме стейки, а мою курятину не їв, тому…

Мирослав стягує краватку та кидає ту на диван, ополіскує руки прямо на кухні, а потім займає місце за столом. Я ж, вловивши вимогливий погляд, опускаюсь навпроти.

— Як пройшов твій день? — питає, відрізавши великий шматок.

— Я продивлялася університети.

— Чудово. Щось обрала?

— Одну секуночку! — скочивши на підлогу, я пробігаюся до столу, підхоплюю списаний аркушик й, повернувшись на місце, кладу його перед чоловіком. — Ось.

— Шевченка, політех, авіаційний, торгівельно-економічний, Вадима Гетьмана, Драгоманова, — зачитує вголос. — Що їх обʼєднує?

— Економічний факультет, — відповідаю одразу ж. — Я подумала, вам буде приємно, якщо я продовжу вчитися на економічному, тому виписала список вишів, де є цей факультет, — посмішка на моєму обличчі застигає в очікуванні схвалення, але Мирослав тільки хмуриться.

— Чому мені має бути приємно? — тільки й каже він, а я стискаю губи. Він абсолютно точно не задоволений.

— Ну, це престижно і… — я гублюся. До цього питання готова не була.

— Амаль, а ти сама ким би хотіла стати? — його голос при цьому такий поблажливо-лагідний, як до дитини… Мені не подобається.

— Я? — і після його кивка, — Я не задумувалась.

— Давай це ми відкладемо, добре? — поглядом вказує на мою особисту інформаційну довідку, — а ти подумаєш, що цікаво саме тобі. Ти ж після навчання збираєшся працювати?