Розділ 20

— Дуже дякую за допомогу, Радо, — щиро промовляю, поставивши пакунки біля дивану затишної вітальні. — Можливо, ти хочеш кави? — пропоную, як заведено.

— Кава вдома у Мирослава Романовича? Та залюбки! — вона прямує до кухні та сама тицяє на кнопку кавомашини, завчасно підставивши одне з горняток, що займають своє місце збоку.

Я не встигаю за її спритністю і, схаменувшись, що маю бути гостинною, пришвидшую крок.

— Сідай, я все зроблю, — мені дуже незручно змушувати її поратися по господарству самій. А глянувши на годинникову стрілку краю себе за те, що не зготувала свіжу їжу.

Водій з багатьма варіаціями імені збирався відправитися за продуктами тільки висадивши нас з Радою біля торгового центру. Відкриваю холодильник та переконуюсь, що він зі своїм завданням впорався. А ось я — ні. Аллах, яка ж я недолуга! Навіть вечерю чоловіку, який прихистив не зготувала! У голові спливає наглядацький погляд матері і її приказний голос.

«Що з тебе виросте, Амаль?» — з неприхованим розчаруванням, до якого я вже давно звикла, звучить в моїй голові. Так, я звикла, проте боляче, як вперше.

Швиденько дістаю сир, ковбаси, хліб. Розкладаю по тарілочках і ставлю на стіл перед гостею разом із чашечкою кави. Малувато, звичайно, для частувань, і я гостро відчуваю за це провину.

Слідом дістаю курячу грудку, на одній з верхніх шухляд знаходжу спеції. Не наші духмяні, але зараз обирати не доводиться. Просто нема з чого. Даю собі обіцянку завтра ж попросити В… Во-ло… Мирославового водія відвезти мене на базар, а сама тим часом натираю грудку приправою. Що не можу знайти довго, то це форму. І, чесне слово, вже починаю нервувати, аж коли натрапляю на неї в останньому висувному ящику. Не стримавши полегшений подих, перекладаю підготовлену частину курки та відправляю у духову шафу, яку ввімкнула ще перед нарізкою нехитрих закусок. Одразу ж ставлю воду на булгур, котрий побачила на полиці в пошуках форми для запікання. Салат зроблю вже по приїзду господаря дому. Цієї швидкої вечері якраз вистачить на трьох.

Повернувшись, натикаюсь на погляд з прищуром. Рада, підклавши під підборіддя долоню не зводить з мене уважних очей, підмічаючи, здається, кожну деталь.

— Щось не так? Можливо, тобі чогось хочеться? — запитую ласкаво, у думках прокручуючи, що ще можу їй запропонувати.

— Зовсім нічого, — говорить вона, але в голосі таїться щось ще. Щось таке, чого я не здатна розібрати.

Можливо, щось схоже, щось подібно приховане я чула в голосі Зані. Від цього порівняння стає соромно і я швидко відсікаю дурне припущення. Тут людям нема для чого брехати, нишпорити та прикидатися. Вони вільні робити те, що забажають. Вони можуть обирати. Рада товариська, легка хохотунка, яка багато знає та поділилася багатьма речами навіть зі мною. А ті, хто розвідують про себе мовчать. Мені дуже хочеться подружитися з Радою. Дуже-дуже. Тому я відкидаю негативні думки, що навʼязливо крутяться, ймовірно, через минулий досвід, та переконую себе в тому, що не всі люди погані. Хороших набагато більше!

Коли двері гуркають, сповіщаючи про прихід господаря, я якраз встигла вимити овочі, аби зекономити час очікування повноцінної вечері.

— Добрий вечір, Мирославе, — посмішка осяює моє обличчя сама по собі, коли він, підійшовши ближче, зупиняє на мені погляд.

— Амаль, — киває мені. Ніякої сердечності від нього не походить. А коли дивиться на Раду, взагалі, хмуриться, як мені видається, незадоволено.

— Добрий вечір, Мирославе Романовичу, — розсікає напружену тишу її впевнений голос. Гостя граційно підіймається з-за столу та протягує йому долоню, оголивши зуби у посмішці. Не такій, якою мені посміхалась. А інакшій.

— Що ти тут робиш, Радо? — він же руку ігнорує, та з місця не зрушає.

— Ваша дівчина запропонувала мені каву, я залюбки погодилась.

— Попила?

— Що? — її губи здригаються, та вона утримує безтурботний вираз обличчя. В мене ж пальці на ногах підтискаються.

— Каву попила, питаю?

— Т-так…

— Тоді не затримую тебе, — доволі грубо відсікає він.

Рада повертається до мене та виглядає зараз такою безпорадною, що мені стає її так шкода. Впевнена, весела, вона возилася зі мною весь день та не заслужила такого відношення. Не знаю, звідки береться зухвалість, але наразі я точно усвідомлюю, що маю їй допомогти. А інакше, яка з мене подруга?

— Мирославе, я приготувала вечерю на трьох. Можливо, Рада захоче затриматись? — відверта дружність у моєму голосі ділить головну роль з трусливістю, що проявляється дзвінким тремтінням голосних.

— Амаль, — карбує, не повернувши голови, — навіть якщо Рада хоче, буде так, як сказав я.

— Все в порядку, — вона сумно посміхається мені, проходить повз Мирослава та забирає свою сумку з дивана. — Амаль, було приємно познайомитись з тобою. Мирославе Романовичу, бажаю гарного вечора.

Я дуже хочу провести її. Сказати щось заспокійливе та підтримати. Але після отриманої різкої відповіді, не наважуюсь. Так і стою, вчепившись пальцями у стільницю, спостерігаючи, як побіліли пучки.

— Вибачте, — говорю, так і не розуміючи, в чому винна.

Мирослав не відповідає. Він мовчки піднімається нагору і, скільки я не чекаю на нього, більше внизу не зʼявляється.