Розділ 19

Рада виявляється приємною та відвертою на емоції дівчиною. Рівно о десятій вона опиняється на порозі будинку чуж… Мирослава та ми разом сідаємо на заднє сидіння мерседеса, за кермом якого Во-ло-ди-мир. Так його Рада назвала. Аллах, яке складне імʼя!

Крадькома споглядаю у дзеркало на водія, намагаючись зрозуміти розбіжність. Та ні, той самий, що й учора був. Дивно, чоловік один, а імені у нього два. Мирослав назвав його Володя, а Рада В… Во-ло-ди-мир. Це як?

— Він тобі не подобається? — говорить Рада, коли ми опиняємось у великому торговому центрі.

— Хто? — відриваю погляд від розглядання великої кольорової вивіски на чужій мові.

— Володя, водій. Я помітила твій погляд.

— А чому Володя? Ти ж казала, він Володимир, — моя вимова сповільнюється, спіткнувшись на імені.

Рада заходиться хохотом, поки я здивовано намагаюся зрозуміти реакцію.

— Це скорочено! Можна ще Вова, а повне імʼя Володимир.

Прискаю, нарешті зрозумівши. А потім питаю:

— А Рада? Як інакше?

— А Рада ніяк. Рада — вона і в Афризі Рада, розумієш?

— Ні, але запамʼятаю, — обіцяю, а вона знову сміється.

— Ти така мила у своїй щирості, Амаль, — її доброзичлива посмішка спрацьовує підтримкою, і мені стає тепло.

Сподівання на те, що я приживуся тут карбується на серці. Все ж, троє людей, яких я вже встигла зустріти, враховуючи приємного мовчазного водія зі складним іменем, дуже приємні.

— Так, що саме тобі потрібно? А то я й половину ТЦ скупити можу! — вона оглядає мою закриту сукню та незмінну хустку, а я ніяковію.

— Щось закрите, — розгублено веду плечима.

— Штани, закриті блузки? Так нудно, — коментує прямо.

— Ні-ні! Штани точно ні. Сукні.

— Упс, закритий одяг ми сприймаємо по-різному. Добре, пішли. Глянемо, чим багаті Кельвін та Шанель цього разу.

Ми обходимо з десяток магазинів. І якщо зі взуттям та верхнім одягом визначаємось швидко, то на основну частину гардероба йде ду-у-уже багато часу. Все через несумісність поглядів. Рада пропонує сукні, але якщо поділ у них довгий, то руки, плечі, ключиці, а інколи, навіть груди відкриті настільки, наскільки мені заборонено їх показувати.

— Ти хоча б приміряй! Впевнена, фігурка за цим лахміттям — що треба! — не залишає спроб вмовити.

— Я… не можу таке одягти. Просто не можу, — кажу, хоча розумію: варто їй наполягти, я зроблю, як наказано.

— Ну добре, обирай свої сумні лахи, — робить жест рукою, показуючи, що все втрачено.

Знічуюся, розгублено кліпаю віями. Не розумію… Ну не можу ж я просто вдягти подібне! Не можна.

— Ну все, все, східна красуне. Не рюмсай. Давай знайдемо тобі щось гарненьке та водночас таке, до чого ти звикла? Не все одразу, так? —  Рада повертає назад сукню, яку мені демонструвала у найкращих епітетах, а до мене говорить ласкаво.

Я ж, зрадівши, часто-часто киваю.

Знайти по-справжньому закриті сукні в європейській країні виявляється зовсім непросто. В Англії ми ходили в мусульманські магазини, які, спеціалізувалися на такому одязі. Тут же… Охх…

Зрештою, коли на дві пари рук ми ділимо девʼять пакетів відомих брендів, що вміщають в собі найкращі варіанти з пропонованих, ми займаємо столик у невеличкому закладі на третьому поверсі. Рада цілеспрямовано направлялася саме в цей ресторанчик, ігноруючи інші.

— Ну що, а тепер я чекаю на розповідь «Як я провів літо», — склавши руки та примостивши на них підборіддя після озвученого офіціанту замовлення, вимогливо говорить вона.

— Як я провів літо?

— Це жарт, який давно вже став сталим виразом. Діти у школі кожного року після літніх канікул пишуть твір на цю тему. Ну, писали, коли я вчилася. Було страшенно нудно постійно щось вигадувати.

— А чому вигадувати? Можна ж було написати правду?

— Написати, звісно, було можна. Тільки тоді з року в рік вони були б однаковими. Я кожне літо проводила у бабусі, купалася в річці та годувала каченят. Ну й на велосипеді кола наматувала, ясна річ. Кожне літо було найкращим, але вчителька наполегливо бажала різномаїття. Ось ми й вигадували заради кращої оцінки.

— Мої канікули мало чим відрізнялися від буднів, тож, я б теж мало чим здивувала.

— Як ти взагалі тут опинилася? Ну, в Києві? Дякую, — останнє Рада адресує офіціантові, котрий ставить перед нею каву, а переді мною чайник чаю та чашечку.

— Дякую, — вторю, не підіймаючи погляд.

— Їжа буде за десять хвилин, — попереджає він перед тим, як піти.

— Я приїхала з Мирославом.

— Ну це ти мені Америку не відкрила. А як так сталося, що він тебе забрав?

Не вловивши сенс першої фрази, акцентуюся на другій. Не знаю навіть, що сказати… Закушую губу, блукаючи серед вагань, приміряючи власні припущення. Я ж навіть не знаю, хто Рада Мирославу. Проте, якщо вона тут, то, вірогідно, не бажає мені зла, правда?

— Емм… Я втекла з дому і Мирослав привіз мене сюди, — вимовляю, знервовано помішуючи цукор в чашці. Я правильно сказала? Аллах, треба було обумовити це з чужин… з Мирославом.

— О…Ого… — у Ради від неочікуваності відкривається рот, проте вираз обличчя з шокованого швидко змінюється на заціквлений.

— А від чого тікала?

— Від примусового шлюбу…

— Оце так видала! Господи, двадцять перше сторіччя, який примусовий шлюб?

— Ну… — вимучую з себе, — у нас так.

— Якась бісова лузга, мати рідна, — вона каже так, ніби це заборонені слова, хоча не перепитую і можу лише здогадуватись. — Так а Мирослав тобі хто?

— Хто? Ну, я в нього живу.

— І? — наполегливо подовжує звук.

— У нас… стосунки, — підібравши слово, знизую плечима і радію, коли офіціант ставить перед нами страви. Я беруся за прилади та перебільшою увагою колупаю салат.

Здається, я сказала зайве.