Розділ 18

Ледь зморгнувши ошелешення я відвертаюся, караючи себе за нерозторопність. Чужи… Мирослав говорить до неї різко, навіть трохи грубо, вона щось відповідає, підкріплюючі слова грайливими інтонаціями. Я не розумію жодного слова. Здається, Мирослав говорить «Володя», дівчина спантеличено охає. Чомусь мені видається, що спантеличено. Сама ж відчуваю пекучий сором. Я не маю це чути, повинна піти й перечекати де-інде. Але де саме не маю жодного поняття. Вперше увійшовши в будинок навіть не встигла розгледіти розположення. Найкращим варіантом бачу лише вулицю. Ось! Правильно!

Роблю боязкий крок вперед, сподіваючись прошмигнути непомітним мишеням, та Мирослав утримує мене за лікоть. Розвертає на стовісімдесят градусів обличчям до вже вдягнутої дівчини, якщо так можна назвати її сукню, й говорить вже англійською:

— Амаль, це Настя. Жінка, з якою я час від часу зустрічаюся. Настю, Амаль гостя у моєму домі.

— Доброго дня, — вітаюся, смикнувши губи у спробі на посмішку. Я чудово розумію своє положення, а Мирослав… Він чоловік і цим усе сказано. Прикрість збирається на краю серця та окропує душу безжальною лавою.

Але… у нас першими представляють тому, хто вище становищем. Тобто дружину чоловікові, невістку свекрусі… Тут, у… Києві так само?

— Привіт, — посміхається вона, вороже спалахнувши очима. — Думаю, ми будемо часто зустрічатися.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, проте не встигаю.

— Не будете. Зараз Володя відвезе тебе додому, обговоримо пізніше.

— Мирославе, я… — Настя змінюється в обличчі, у голосі прохання.

— Це все. Дякую, що зустріла, я проведу тебе до машини. Роздивись тут усе, я зараз повернуся, — останнє він говорить мені, а тоді, підхопивши Настю, йде до дверей.

Мені здається, чи він був незадоволений її появою? А якщо так, то чи давав на це згоду? Отже, вони не живуть разом?

Проходжу на кухню, роздивляючись обстановку. Тут багато простору та дуже світло. Кидаю погляд на вікно, перед яким стояла Настя. А що вона мала на увазі про третю? Провести з ними час? Пообідати? Не розумію…

— За пів години привезуть їжу. Голодна? — звучить за моєю спиною.

— Я можу приготувати… — кажу, розгублено переводячи погляд на нього, на пательню.

Щоб у нас вдома була їжа з закладу — просто неприпустимо. Я ж маю руки та маю готувати. Кожна жінка сама має готувати їжу, правда ж?

— Холодильник порожній, а ми з дороги, краще відпочити, — чу… Мирослав говорить мʼяко, але так, що сперечатися не хочеться, навіть якби змогла. — Я дам тобі свої речі, щоб перевдягтися, завтра поїдеш по магазинах.

Кивнувши, роблю крок назад.

— С-сама? — від цієї думки повітря стає десь у грудях.

— З моєю помічницею. Рада допоможе тобі розібратися. Пішли, я покажу тобі твою кімнату.

Ми підіймаємось сходами, а потім Мирослав штовхає одну з дверей. Всередині, як і у тій частині будинку, котру я вже встигла побачити, багато світла та простору.

— Тут дуже гарно, дякую, — вимовляю, як і належить.

— Поставлю усі меблі, які тобі знадобляться, — він обводить поглядом ліжко, шафу-пенал, комод і велике окреме дзеркало. — А поки що розташовуйся.

— Мені все подобається, нічого не треба, — поспішно кажу, ховаючи очі. Соромно. Він і так зробив забагато, я не проситиму змінювати жодної деталі його домівки.

— Треба-не треба це ти потім визначиш. Зараз я принесу тобі одяг.

За декілька хвилин, що я їх проводжу наодинці, встигаю побачити, що у кімнаті є власна вбиральня разом з ванною. І, коли Мирослав повертається, я вже не запитую, куди йти. Вимивши тіло та волосся, обтираюся рушником, а потім мудрую, завʼязуючи чоловічі штани на своїй талії. Звичайно, вони завеликі, проте річ у тім, що я взагалі ніколи не носила штанів. Відчуття… дивні та зовсім не звичні. Я не відчуваю себе оголеною лиш тому, що вони обʼємні. Але виходити в цьому? Це  взагалі доречно? Переводжу погляд на свою сукню. Після того, як я лежала в ній в багажнику, її точно слід випрати. Перед очима спливають однокурсниці в обтягуючих джинсах. Охх… Це дійсно відверто. Але Настя! О, Аллах! Її білизна зовсім нічого не приховувала… Так можна? Безумовно гарно, просто… Не знаю…

Зупиняюсь на думці, що, якщо Мирослав сам дав мені свої речі, отже хотів, щоб я одягла саме їх.

Натягую футболку, борючись з диким бажанням прикрити руки, але хусткою голову покриваю. Спуститися без неї — це вже занадто.

Мирослав сидить за столом. Перед ним планшет, збоку тарілка з мʼясом та зеленим салатом. Навпроти така сама. Ймовірно, для мене.

— Ви хочете, щоб я їла з вами? — зупиняюсь, наблизившись.

Він скидає на мене погляд, хмуриться. Незадоволений? Чому? Чим саме? Я схибила? Оглядаю своє тіло, приховане чоловічим одягом. Він випраний, проте зберігає запах свого господаря. Мені подобається цей аромат. А Мирославу? Що я зробила не так?

— Сідай, Амаль, — говорить, нарешті, не витрачаючи слів на пояснення.

Підкорююся, сідаю. Мирослав відкладає планшет, підсуває до себе тарілку. Я очікую, поки він розпочне вечерю, і тільки потім відрізаю шматочок яловичого стейка.

—  Рада буде о десятій, подумай, що захочеш купити. Не економ. Бери стільки, скільки бажаєш. Я залишу тобі кредитку.

— Кредитку з грошима? — я навіть виделку не встигаю покласти. Дивлюся на нього, незрозуміло кліпаю.

— Так, розпоряджайся.

— А… А що ви хочете, щоб я купила? — запитую, наперед розуміючи, що питання з кредиткою не підлягає обговоренню.

— Амаль, — підкреслено починає він, відклавши приладдя, — ти можеш купувати, що схочеш, не питаючи дозволу чи моєї думки. Тобі, безумовно, буде важко, проте цей світ — той, в який ти бажала потрапити. Постарайся отримувати задоволення від власних бажань, які тепер можуть здійснитися, добре?