Розділ 17

II

Літак приземляється, ми встаємо зі своїх місць та прямуємо до виходу. Все це мовчки. Я знаю, що перше, що зробила — принесла чоловіку, котрий йде позаду багато проблем. Він не хотів цього, намагався уникнути, зробив усе від себе залежне, аби допомогти. Але все одно змилувався. Я просто не залишила йому вибору. Тому, що у мене самої його не було.

Тільки-но наші ноги торкаються землі за межами аеропорту, телефон чужинця заходиться дзвінком. Здригнувшись, розвертаюся та вловлюю кожну емоцію на обличчі чужин… Мирослава. Мирослава, так. Він не хмуриться, побачивши імʼя того, хто дзвонить, не роздумує, чи підіймати слухавку, а впевнено тисне на сенсор.

— Слухаю.

Одночасно підштовхує мене вперед до машини, яка, вже зрозуміло, чекає на нього. І на мене тепер теж.

— Так, Еміре, вона зі мною. Я вже казав тобі: звіту не буде. Звичайно, усвідомлюю, ти надто добре знаєш мене, щоб ставити подібні запитання, — між цими фразами Мирослав робить короткі перерви слухаючи співрозмовника. Він зібраний, сконцентрований, тон ненапружений, але светр на чоловічих плечах натягується.

Прикриваю очі, закушую вказівний палець — це все через мене. Що з ним зроблять з моєї провини? Як я житиму з цим?

Водійські двері відчиняються, і з мерседеса показується чоловік. Чуж… Мирослав жестом показує йому повернутись на місце та відкриває для мене задні двері. Я не хочу, хочу знати, бути поряд, вибачатися кількасот разів, проте лише схиляю голову та виконую. Двері закриваються і останнім що я чую стає категоричне:

— Ти її не дістанеш.

Хапаюся за ручку дверей обома руками, але не для того, щоб порушити, а щоб поглядом припасти до мужчини, який робить усе задля мого захисту. Від нього залежить моя доля і він зовсім не зобовʼязаний.

Я молюся. Молюся, щоб Аллах зберіг його. Мій вчинок був емоційним, імпульсивним і зараз думки не відрізняються вдумливістю, проте якщо постане питання, краще я повернуся, аніж він постраждає.

Минає не менше двадцяти хвилин перш ніж Мирослав сідає поруч зі мною. Дивлюся на нього, очікуючи чого завгодно.

— Додому, Володю, — дає команду і машина плавно рушає.

Мирослав торкається сенсорної кнопки, відділяючи нас від водія шторкою приватності.

— Запитуй, — зосереджує на мені погляд.

— Все дуже погано? — голос підводить, ухнувши вниз, я сковтую, щоб промочити горло.

— Ні. Тобі нема чого переживати. Ти залишишся тут, — це звучить так просто, що я… Батько відпустив мене? Справді?

— І… все?

— Все, Амаль.

Я прокручую у голові його слова, та розумію: не все. Але перепитувати не наважуюсь. Мирослав ясно дав зрозуміти, що питання зайві. А я вже навчилась розрізняти емоції на обличчях оточуючих за найменшим натяком.

Невдовзі машина в’їжджає у ворота та гальмує біля будинку, Мирослав сам виходить на вулицю, і це викликає подив. Ані батько, ані брати так ніколи не робили. Завжди чекали на водія і дратувалися за найменше зволікання. Я ж за звичкою залишаюсь сидіти. Не знаю, чи потрібно робити як раніше, але точно знаю, що навчусь як потрібно. Мирослав особисто допомагає вийти, і моєму зору відкривається красивий вид. Невелика затишна територія з альтанкою та місцем для барбекю, висаджені зелені дерева та підстрижений газон. І будинок. Не дуже великий, двоповерховий, він виглядає просто та… для душі. Тут не помпезно. Тут затишно.

— У вас дуже гарно, — промовляю першою. Сміливості додає його гаряча рука, що досі не відпустила мою.

— Дякую, проходь, — говорить він та відпускає.

Я забороняю собі відчувати тугу по погляду, торканням, які відчувала тієї забороненої ночі. Знаю, чоловіки інакше ставляться до подібного, та й я ні на що… Скидаю на нього очі, різко зупинившись. А я ж досі не знаю, чи він одружений, чи має дітей.

Аллах!

— Що таке? — ловлю на собі уважний синій погляд.

— Нічого, — мотаю головою та відмираю.

Я присягалася стати ким завгодно. Коханкою, рабою, служницею. Нехай, у мені вирували емоції, зараз це неважливо. Я не можу просити про щось, і так заподіяла достатньо.

Впустивши мене всередину дому, Мирослав заходить слідом. Скидає чоботи, я повторюю та проходжу за ним, тримаючись поруч. А ввійшовши у простору вітальню, ахаю.

Напівоголена дівчина у самісінькій білизні стоїть біля вікна спиною до нас та відпиває напій з довгого бокала. Ймовірно, шампанське.

— Мирославе! — радісно скрикує вона, повернувшись. А потім бачить мене та скидає брову. В її очах зʼявляється хижий блиск. Незнайомка щось говорить до мене, але я не розумію мови. Певно, фраза не досягнула ефекту, тому що вона перекладає: — Привіт, третьою будеш?