Розділ 16

Я киваю так часто та емоційно, що чужинець всміхається. Не широкою посмішкою, а самими кутиками губ, та мені і цього достатньо, щоб серце, яке завмерло в очікуванні вердикту знову почало свій шалений стукіт.

— Вибачте…

— Ну все, все вже, — говорить, втискаючи моє досі тремтливе тіло у своє сильне, камʼяне. — Переборщив я, метелик. Пішли, нам треба забиратись звідси.

Емоцій так багато, що я, здається, зараз просто вибухну від розмаїття внутрішніх переживань. Серцебиття, ніби спідометр автомобіля, відмітка якого завмирає на мінімальній швидкості, а потім різко летить за двісті. Знову киваю, борючись з забороненим внутрішнім бажанням залишитись у його руках, коли маю знову зіштовхнутися з ворожим світом. Чужинець же витягає сумку з багажника, закриває машину, а потім, притримуючи мене за плечі, веде до дверей аеропорту, поки я борюся з останніми істеричними схлипами.

— Мирославе Романовичу! — до нас підбігає чоловік і щось говорить, проте все, що я розбираю — це звертання. Мирослав — імʼя, а Романович — що?

— Англійською, — наказує йому чужинець і той, кинувши на мене нечитаний погляд, переходить на зрозумілу мені мову. — Злітаємо зараз, поквап Дениса.

— Виліт вашого літака узгоджено на десяту, Мирославе Романовичу. Треба дізнатися в диспетчерській, чи вільний повітряний простір для…

— Ти мене на теорію перевіряєш чи що? — чужинець гаркає так, що я здригаюся. Тоді він заспокійливо проводить рукою по плечу, мовляв, «тебе це не стосується». — Це не центральний аеропорт Хітроу і борт належить мені. Узгоджуй виліт на зараз. Зроби все, щоб ми вилетіли негайно.

Чоловік не гає час на відповідь. Мовчки розвертається та, перейшовши з кроку на біг, ховається у скляних дверях приміщення.

— Це так терміново? — наважуюсь запитати, поглянувши на фасадний годинник біля входу. Час: дев’ята сорок.

— Якщо твоє зникнення вже помітили, Емір скоро буде тут. З моїх людей тут тільки помічник, два пілоти та стюардеса. Я нічого не зможу зробити, — чужинець міцно стискає щелепу, злиться. Він не звик бігти. — Тобі ж назад вертатися не можна. Сподіваюсь, розумієш, чому.

Я пришвидшую крок, немов машина батька з’явиться у полі зору вже наступної миті. Але розуміння того, що так дійсно може статися змушує страх вишкіритись на мою потаємну, майже здійсненну надію на свободу.

— А там, куди ми летимо?

— В Київ. На своїй землі я зможу тебе захистити. Ти не власність Еміра, але мені потрібен час, щоб все владнати.

Докір встромляє своє лезо в сумління та провертає декілька разів. Я знаю, що винна і перед ним, і перед батьками. Але просто… Я не змогла. А чужинець став останнім шансом на порятунок.

Поки думки з віроломною швидкістю шматують будь-які виправдання, ми проходимо залою невеличкого аеропорту.

— На дідько… — шипить чужинець, збиваючись з кроку та дістає мобільник. — Паспорт, Амаль, — говорить мені, а далі у слухавку. — Мені потрібна інша машина. І забронюй готельний номер на Євине імʼя на околиці Лондона.

Посміхаючись якоюсь дурною щасливою посмішкою, непевними пальцями дістаю з кишені документ.

— Є, — кажу та радію, що хоч десь не завдала додаткових проблем.

— Скасовую, — відрубає та повертає смартфон у кишеню. — Як ти це зробила? — він скидає брову та дивиться на мене якось… по-новому.

— Випадковість, — знизую плечима, ховаючи очі.

— Ти повна секретів, метелик.

Чужинець веде мене повз чергу до вікна реєстрації. Я показую паспорт, далі він. Проблем немає, нас одразу пропускають. Але коли проходимо контроль, молода дівчина у формі спиняє на мені прискіпливий погляд, наказує зупинитися й підходить ближче. Відмічає, певно, почервонілі від сліз очі та різкуваті від хвилювання рухи. Аллах, тільки не це! Тільки не це, будь ласка! В голові майорить думка, що батько міг подзвонити в аеропорт, щоб мене не випустили. Так може бути? Це йому під силу? Панічно дивлюся на чужинця, але він вже поруч.

— Вона летить вперше, — кидає їй.

Це, звісно, не правда, але має ефект. Дівчина демонструє незадоволеність, яка швидко зникає з лиця. Натомість киває й більше мене не затримує.

За лічені хвилини ми заходимо у літак.

— Доброго ранку, Мирославе Романовичу, — вітається стюардеса, зустрівши нас на борту.

— Доброго.

Він вказує мені на крісла, запрошуючи зайняти будь-яке. Я сідаю біля ілюмінатора та сплітаю пальці, боляче їх стискаючи. Чекаю чогось. І це щось має принести або радість, або горе. Яка градація…

Я чую кроки, сахаюся, обертаюся. Але це той самий чоловік, з яким чужинець говорив на вулиці. Спираюся на сидіння, перед очима пливе.

— Мирославе Романовичу, я все зробив. Виліт за пʼять хвилин, — звітує, зупинившись у проході.

— Чудово, — говорить чужинець та опускається поруч.

Напевно, гул літака назавжди залишиться для мене символом нового життя. Я вслухалася у нього та відчувала, як щось всередині мене змінюється. Коли ми піднялися в небо, я заплакала. Тихо так, як плачуть люди на зламі емоцій. Літак вже набрав висоту, а сльози все текли й текли. Я знала, що лишаю тут худобу, якою була і якою себе вважала. Не в Британії, а в будинку, з якого тікала. Але це точно був момент усвідомлення, що у левеня вийшло.

Гаряча рука чужинця накриває мою. Чужинець Мирослав врятував злодюжку Амаль. Він більше не чужинець для мене. Мирослав.