Розділ 15

Підводжуся, тримаючись за підвіконня. Тіло не слухняне настільки, немов не моє. Виглядаю у вікно — Зані відкриває залізні двері Туримового вольєра та ставить перед алабаєм наповнену кормом миску. Мої очі вихоплюють чорний мерседес — машину чужинця. Думка, що народжується у голові лякає настільки, що ноги підкошуються. Але коли Зані закриває вольєр та повертається до будинку лицем, я неконтрольовано присідаю вже розуміючи: я це зроблю. Зроблю. Якщо уві сні не змогла стрибнути в океан, стрибну наяву.

Ой, Аллах…

Дорогою до шафи, стягую з себе досі вологу сорочку. Хочеться в душ, але я не можу собі цього дозволити. Там у мене будуть хвилини на аналіз тоді, як мені категорично не можна прокручувати те, що я збираюся зробити. Звичне розуміння, що треба сісти та чекати сковує моє тіло липким повчанням. Я не дам собі жодної хвилини на обмірковування. Хапаюся за відмовку у вигляді часу. Часу на душ немає теж.

Вдягаюся в сукню темного зеленого кольору, покриваю голову хусткою такого ж кольору. Відходжу, обертаюся, наче лялька з соломи. А далі що робити? Прикладаю крижані долоні до гарячих щік. Мене то в жар, то в холод кидає. На очах сльози хвилювання. А потім… Проводжу долонями по обличчю, декілька разів плескаю себе по щоках. Мені треба зібратися. Бути стійкою, як чужинець. Внутрішній голос гигикає голосом Зані, пхиркає так, як це притаманно брату Вахаджу, та говорить зверхньо, як мама:

«— Куди боязкій лані до сталевого лева?»

Я знаю, що це так. Думки мої, слова мої. Та зараз я хоча б на декілька годин маю стати сталевим левом.

Непевний погляд дряпається об стіл, і я округляю очі від можливого припущення. Похапцем хапаю зі столу невеличку сумку, з якою ходжу в університет, виймаю зошити, і ахаю, як є. Зверху, на одному з записників, лежить мій паспорт. На факультеті просили принести, щоб зробити копію, і батько дозволив, дав. Ввечорі того ж дня приїхав чужинець, зʼявилася звістка про шлюб, і всі забули про паспорт. Не знаю, як не згадала мама, проте вона могла й не знати. Навряд батько повідомляв їй, я ж мовчала заради уникнення скандалу. Але те, що паспорт у мене, це ж хороший знак, правда? Аллах, нехай цей знак буде хорошим!

Пхаю паспорт у кишеню сукні та підіймаю очі на годинник — половина дев’ятої. Обережно виглядаю у вікно — мерседес на місці, навколо нікого. Лише самотній Турим сумно вдивляється в небо.

Мій хороший… Прямо зараз я лелію надію, що ми ніколи більше не зустрінемось. Пробач мені, друже…

Підходжу до дверей та завмираю, вслухаючись в тишу. Через те, що ніхто не кличе мене вниз не переймаюсь. Немає сумнівів, що мама чекає відʼїзду чужинця й робить усе, щоб ми не побачились.

«Усе» — це…

Аллах…

Метал обпікає руку, серце пропускає удар, а вже за секунду я причиняю двері та впираюся у них головою. Відчинено. Мама могла прийти раніше та замкнути мене на замок, аби виключити можливість моєї появи. Навряд їй могло спасти на думку, що я наважилась вийти звідси вночі.

У будь-якому випадку, зараз все інакше, аніж минулими ночами. Будинок вже прокинувся, домашні можуть бути де завгодно, а батько, — це безумовно, — сам-особисто проводжатиме чужинця в дорогу. Щоб поїхав в офіс — виключено.  Так само як і Вахадж, який стовідсотково залишився, щоб віддати данину батьковому другу та вкотре справити враження гідного старшого сина.

Наглядач — день на своєму місці, готовий продемонструвати місцеперебування злодюжки Амаль всім охочим. Та моя правда в тому, що я не маю часу на роздуми. Відкриваю двері й ступаю в коридор. Як учора з чужинцем.

Перед тим, як спуститися сходами, згадую, як вночі їх перевіряв він. Зараз його поруч немає, і я мушу впоратись сама. Опираюся спиною на стіну та завмираю. Звуків немає, тому обережно рушаю вперед. Спускаюся й знову завмираю на другому поверсі.

— Амаль, доброго ранку!

Сахаюся, а тоді змушую себе посміхнутися Іхман у відповідь.

— Доброго ранку, — мій голос звучить настільки глухо, що я прокашлююсь.

— Тобі краще не спускатися, — тихіше повідомляє вона. —  Друг твого батька їде, перечекай у себе.

— Мама злиться? А де вона зараз? — мене цькує страх. Він вишкрябується, засвідчуючи свою суть у нестриманих, різких питаннях.

— Ми всі вчотирьох у зимовому саду займаємось квітами, чоловіки снідають в обідній залі. Я йду за окулярами Вахаджа, він забув їх у кімнаті, сказав принести.

Вона говорить просто так, коли я, на власний сором, вихоплюю життєво важливе.

— О, добре. Тоді я піду до себе? — мої слова звучать, як у робота.

— Іди, — киває вона, а тоді довірливо стискає мою руку. — Нічого, Амаль. Він поїде, а ти забудеш.

Я лиш киваю, а потім, підкорюючись внутрішньому поклику, обіймаю Іхман міцно-міцно. Вона тихенько сміється і обіймає мене теж. Її тепло зігріває. Ми не були близькі, але Іхман єдина, хто щиро мене підтримав. Я б хотіла пізнати її краще. Дуже-дуже хотіла б.

Коли я відриваюсь від неї та минаю кілька сходинок наверх, то обертаюсь і бачу, як Іхман уважно дивиться на мене. Вона спостерігає, хмуриться, але нічого не говорить. Відвернувшись, невістка звертає на другий поверх. Туди, де в кінці коридора знаходиться їхня з Вахаджом спальня. Спальня чужинця ближче.

Переконавшись, що кроки Іхман віддаляються, я спускаюсь вниз. Перший поверх — найважчий. Завдяки Іхман я знаю, хто де зараз знаходиться, проте будь-хто може пройти повз у найнебезпечніший момент. А у мене зараз кожен момент найнебезпечніший.

Зі сходів я тихою мишкою одразу сную до виходу. У голові набатом гудять варіації фраз, які скажу в разі, якщо мене впіймають. Йду до Турима, хочу яблуко, тікаю з дому.

Як раз проходжу повз кухню, коли чую голос батька. Аж підстрибую, мотаю головою в пошуках сховища, тому що тут я, наче на долоні. З усіх меблів стоїть лише шафа. Шафа! Я туди й заходжу. Відсуваю двері на коліщатках, прошмигую всередину та засуваю за собою.

Серце тьох-тьох-тьох.

Якщо тато схоче взяти пальто, то спочатку знайде свою доньку. Яку ж дурість я зробила, що залізла сюди! Треба було бігти на вулицю! Батьків голос наближується, я закриваю обличчя долонями, наче це допоможе мені зникнути, але потім голос віддаляється. Або він пішов нагору, або на кухню, або будь-що ще. Та, головне, що я у безпеці! Поки що.