Розділ 14

Я лежу без сну в постілі своєї красивої клітки, яку гарно іменують кімнатою. Перед очима синій погляд, назавжди закарбований у пам’яті. Захочу — не забуду. А я не захочу. Просто знаю це звідкись, та й усе. Шкіра горить чоловічими доторками. Впевненими, зухвалими, тільки йому доступними. О, Аллах! Подумати тільки, він торкався моєї щоки, тримав на руках, був так близько… Я сиділа на його ліжку, і так і не забрала свою хустку... 

Картинки перед очима у супроводі моїх сміливих мрій перегортаються так швидко, немов найнебезпечніший у світі артефакт. Я берегтиму кожний з цих спогадів.

Ось чужинець закриває двері та повертається до мене. Дивиться, як прикладаю руку до грудей, намагаючись вгамувати серце, що ось-ось вистрибне. Налякане, його удари, здається, чує весь будинок.

— Розхвилювалася, — говорить він.

Це ствердження межує з запитанням, і мені хочеться пояснити.

— Я вам вірю, просто…

— Звичка?

— Певне, що...

— Страх доведений до звички. Справжня дресура, — і коли промовляє останнє, його верхня губа кривиться у хижій відразі.

Мені нічого сказати. Коли для мене, вирощеній в цих умовах дівчині, хочеться бігти звідси поза очі, то можна тільки уявити, як наші порядки сприймаються ним. Але тепер куди більше розумію сенс сказаних чужинцем слів. Якщо у його світі жінки дійсно рівні чоловікам, та частина планети, яку так кортить пізнати краще, мене просто поглине.

Лише веду плечима. Мені немає місця ані на своєму кінці світу, ані на будь-якому іншому. Чужинець міцно стискає щелепи, підходить ближче та сідає навпочіпки.

— Постарайся заспокоїтися. Питання з твоїм шлюбом я вирішу.

— Дякую вам, — кажу, прикривши очі. Ховаючи жаль та сум’яття. Питання зі шлюбом вирішить, а з моїм серцем бути як?

Чужинець підводиться та протягує мені руку. Обережно, невпевнено я вкладаю свою. Ми абсолютні з ним протилежності — сталевий лев та боязка лань.

Дійшовши до дверей, відпускає, щоб першим вийти в коридор. Переконавшись, що там нікого немає, жестом кличе до себе та тихо причиняє за мною двері. Чужинець йде попереду, стискає мої пальці у своїй великій долоні й веде вперед. Абсолютний дисонанс, що людина такої статури може ходити беззвучно. Поки слідую за ним, безкарно роздивляюся. Зосереджений з прищуром погляд, підтиснуті губи, дихання рівне. Невже він навіть трошечки не хвилюється? Я не знаю, що буде з ним, якщо нас впіймають, але маю сумніви, що батько спустить все через багаторічну дружбу. Для тата немає важливішого за традиції. Перед сходами ми знову зупиняємося, він знову перевіряє та вертається за мною. Можливо, таким гордим звірам, як левам просто не за статусом трястися, як звичайнісінька худоба на кшталт мене? Нехай і намагаюсь стриматись, проте час від часу кручу головою з острахом напоротися на чийсь погляд. З чужинцем спокійніше, але за цих обставин спокій видається безумством. Прости мене, Аллах!

Коли зупиняємось біля моєї кімнати і чужинець стає навпроти, я більше не ховаю очей, я дивлюся. Щоб запамʼятати. Це так важливо зараз: запам’ятати кожну його рису.

— Ти обов’язково полетиш, тендітний метелик.

— Дякую вам. За усе дякую.

Мені хочеться сказати ще та ще почути. Торкнутися плеча, яке приховує тканина білої сорочки або шкіри руки… Звичайно, я не наважуюсь. Там, в іншому вимірі гостьової кімнати, всесвіт подарував мені кілька нескінченних митей вседозволеності. У цю ж секунду вони ввижаються мені фантазією. Замість здійснення бажання, торкаюся крижаної ручки дверей й заходжу всередину, про себе назавжди прощаючись із чужинцем Мирославом.

Злодюжка Амаль і так вкрала секунди забороненого щастя.

Лежачи у постілі, мені не набридає смакувати фрагмент за фрагментом, відчувати шепіт, повертатися у минуле тілом, прикривши повіки. Та в якийсь момент мені зраджує навіть власна уява. Усвідомлюю себе посеред зеленого лугу у традиційній весільній сукні. Вона білосніжна — символізує чистоту та невинність. Хитаю головою — це не про мене. Я грішна! Мене торкався чоловік, мій чужинець!

Я відкриваю рота, щоб закричати, щоб стати почутою. Але виходить, наче у тієї рибини — марно, безглуздо і, головне, тихо. Ні звуку з себе витиснути не вдається.

Попереду, за кілька десятків метрів звідси, рясно заставлені столи. На них повно їжі. Жоден легіон не з’їсть стільки. Але усе без винятку, безумовно, гідно нашої родини та її голови — батька. На стільцях розсівся вишуканий натовп, який, гарантовано, найбільш достойний бути тут за почесних гостей. Я не здатна розібрати інших, але ясно бачу, що Іхман та Савсан гірко плачуть, Зані гидко регоче, а на обличчях братів застигла маска зневаги.

Повертаю голову праворуч — там, поодаль, стоїть статний чоловік. Його губи дрижать від люті, у руках він стискає хлист. Мене кидає в піт. У голові осідає думка, що це і є Язид Нісаб.

Обертаюсь назад — весь цей час невтомним соколом за мною спостерігає мама.

— Зробиш крок назад, я сама порушу питання про раджм, Амаль, — погрозливо кидає вона, стискаючи у руці каміння.

Я крокую вперед. Не тому, що хочу чи змирилася, ні! Якась невидима, невблаганна сила змушує переставляти ноги, всупереч моїй волі.

Проходжу повз батька. Він з'являється з нізвідки й проводжаючи мене схвальним поглядом, промовляє:

— Моя покірна квітка.

В останній момент дивлюся ліворуч. На океан, що зайшовся у штормі. Я тягнуся до нього, хочу потонути у його бездонних синіх водах. Там глибоко-глибоко, а я б із задоволенням стрибнула!

Усе краще, ніж це.

Усе краще!

Усе!

— Ти обовʼязково полетиш, тендітний метелик, — чується низький знайомий голос біля вуха.

Я розпахую очі та різко підскакую у ліжку. Залишками сили змушую власне тіло осісти на постіль. Мої щоки мокрі від сліз, я задихаюсь він тяжкого дихання, переслідувана відлунням жахливого сну. Підхоплююсь, ставлю ноги на охололий ламінат, підходжу до вікна та плюхаюсь на підлогу просто під ним. Впираюсь спиною та потилицею у стіну. Голова важка і думок так багато. Волосся вологе від поту, як і нічне вбрання. Мене трусить від ознобу чи холоду.