Розділ 13

Він несе мене вглиб кімнати, саджає на край ліжка. Підхоплює з пуфа плед та огортає тканиною мої плечі. Сам підсуває крісло та сідає навпроти.

— Я не можу забрати тебе, Амаль.

Тембр голосу, погляд, поза — чужинець зібраний, абсолютно серйозний.

— Присягаюся: зі мною не буде труднощів.

Кутики його рота підстрибують у сумній усмішці, ніби я чогось не розумію.

— Впевнений, що так. Ти чудова. Ніжна, тендітна, прекрасна, розумна, невимовно красива. Ти дар, дівчинко.

— Заберіть мене з собою…

Він видихає.

— У якості кого? — я сковтую. Хочу відповісти, що мені все одно, але мовчу. Коли він сам продовжує: — Я не зможу опікати тебе довіку, не зможу виборювати для тебе місце під сонцем і нескінченно приглядати не зможу теж. Не думаю, що у нашому світі тобі буде легко. Ти звикла покладатися на сильніших, вчиняти в межах чітко визначених рамок, коли у нашому світі жінки змагаються з чоловіками, не зважаючи на стать.

Його слова не здаються спонтанними. Вони виважені. Це позиція. Для мене ж вирок.

— Я не можу вийти за нього… Я зовсім його не знаю, не люблю… — букви самі вилітають з рота, формуючись у слова. У них мій неприхований біль. Я не вмовляю його, ні. А ніби маю потребу; більше схоже на сповідь.

— Я поговорю з Еміром. Він дасть тобі довчитися.

— Ні… — жах невидимою ліаною з джунглів найкошмарніших моїх уяв овиває горло. — Мене лише звинуватять. Не вийде.

Чужинець бере мене за руку, дбайливо стискає пальці. Я забираю, але він повторює знову. Здаюся.

— Я ніколи тебе не підставлю, — говорить, заспокоюючи шепотом Індійських вод у синіх очах. — Вийде. Ти довчишся, я обіцяю.

Мовчу. І він мовчить. Я маю бути вдячною, а на серце ніби каменів насипали. Тих самих, у яких я обовʼязково колись знайду спокій.

Важко. Його пальці заспокійливо погладжують мої. Я тягнуся до нього інстинктивно. Скорше, тому що чим від ближче, тим виразніше відчуваю спокій. Чужинець кладе пальці на мою щоку.  Синя безодня так близько, що я занурююсь. Тому що хочу.

— Я побачу вас ще? — не усвідомлюючи себе подаюся вперед, ніби за втраченим.

— Дівчинка… — мені вбачається ніжність і в протягнутих голосних, і в теплих, майже гарячих чоловічих долонях. Чужинець стискає мою руку, вказівним пальцем торкається брови. — Я більше не приїду.

Сльози висохли, але зараз відчуваю, як до горла знову підступає ком. Я хочу побачити його ще. А краще ніколи не припиняти. Сльоза скочується по лівій щоці.

— Шшш, що ж чутлива така? — це значно тихіше, ніж до.

— Подаруйте мені щось… Будь-що…

Він всміхається самими очима, від чого в кутиках зʼявляються промінці зморшок.

Наші обличчя так близько, що я відчуваю його дихання. Волоски на шкірі стають дибки, пальці поколює, серце в галоп.

 Сковтую. Носом чужинець веде по моїй щоці. Тремчу, ноги слабшають. Якби стояла, навряд би втрималась. Слабкими руками накриваю запʼястки чоловічих рук, шукаючи опори. В бажанні зупинити, можливо, єдині доступні мені яскраві секунди.

— Твоя чистота підкупає, — говорить низьким голосом.

В передчутті свого першого в житті поцілунку я прикриваю повіки. Чоловік торкається носом моєї скроні.

— Відкрий очі, Амаль.

Звичайно, я виконую. І тріпочу всередині й тілом. Його права брова притискається до моєї, так само як і щока. А потім я відчуваю ніжне лоскотання вій. Ледь відчутне, майже невагоме.

— Це поцілунок метелика, — говорить, відірвавшись від мене. Я мовчу, почервоніла та знічена. — Ти тендітний метелик, Амаль. Настане час і ти обов’язково розправиш свої ніжні крила та полетиш.

Не відповідаю. Тому що прямо зараз здається, що коли він поїде, мої крила згорять. Згорять, так жодного разу й не розправившись для піднесення.

Чужинець встає. Відходить на кілька кроків, окидає поглядом.

— Зніми хустку. Я хочу побачити твою красу.

Подих стискає легені. У голові, здається, паморочиться. А інакше я просто не здатна відповісти за свої дії. За все, що відбувається тут. Немов у тумані підіймаю руки та розвʼязую хустину. Тканина мʼяко опускається на ліжко, волосся темним сяючим полотном лягає на плечі.

Чужинець робить різкий видих.

— Красива.

І це слово з такими інтонаціями вимовлене… Краще будь-яких найкрасивіших фраз.

— Подивися на мене, Амаль.

Коли я підіймаю очі, це відчувається зовсім інакше, аніж у минулу мить. Якась неосяжна вуаль поволоки зʼявилась між нами. Вплелася тенетами, підтримуючи усе мовчазне, роблячи заборони неважливими, а несказане ясним.

Він теж відчуває це?

Стук у двері такий самий несподіваний, як сніг у пустелі. Я підхоплююся на ліжку, чужинець хмуриться, підбирається.

— Сиди тут. Не бійся, сюди ніхто не зайде.

Він проходить повз, а я від страху вчіпляюся у його руку вище ліктя. Страшно так, що аж колотить.

— Амаль, зберися, — наказує куди серйозніше, а потім сам відводить мої пальці та усаджує назад. — Я нікого сюди не пущу.

Коли чужинець відчиняє двері, то робить крок вперед, демонструючи, що гостей не чекав.

— Доброї ночі, у тебе там все добре? — чується голос брата Вахаджа.

— Звичайно. В чому питання?

— Наша помічниця чула шум. Сама йти не наважилась, відшукала мене, — пояснює брат, поки мої очі наштовхуються на досі перевернутий стіл.

— Все добре, випадково перевернув тумбу, — безумовно спокійно, абсолютно впевнено.

— Точно? Зані сказала, що був такий гуркіт…

— Хочеш зайти пересвідчитись? — пропонує чужинець, але голос у нього такий, що все бажання відпадає. Він говорить з викликом.

— Ні, що ти, — швидко відступає Вахадж. — О котрій виїздиш завтра?

— О восьмій, о девʼятій літак.

— Тоді бажаю виспатись.

— Зичу тобі того ж.