Розділ 12

Зупиняюсь біля самих дверей. Рука вже готова потягнути за ручку та ступити в коридор, коли жахлива думка спотворює намір. А що, коли це пастка? Що, коли Зані тому й сказала про від’їзд чужинця, що хотіла перевірити? Спіймати на гарячому?

Я хмурюся, а потім різко обертаюся назад, дивлюся на свою кімнату. І від непритаманних мені власних думок холону. А що зміниться, навіть коли спіймають? Зневага стане сильнішою? Вбʼють? Так після шлюбу з Нісабом, точніше, після ночі з ним, я навряд схочу жити. Зараз в мене хоча б є шанс на… щось інше. А моєму випадку все краще, аніж є зараз.

Більше не даю собі ані секунди. Мені страшно, всередині все стискається, але долаючи здобуте вихованням приречення, я тягну ручку та відчиняю двері. Не знаю, наскільки вистачить адреналіну, та коридор і сходи долаю, здається, на самій лиш сміливості, що відвідала мене на хвильку.

Беззвучно підійшовши до тих самих дверей, за якими має бути чужинець, завмираю. У голові спливає абсолютно недоречне припущення, що я помилилася. А якщо вогник належав брату Вахаджу, батькові або…? Мотаю головою. Нагадую собі, що гірше бути просто не може. Це страх говорить у мені. Отруює бідолашну тендітну впевненість, котра ще не встигла навіть набути обрисів. Страх — старий мій знайомий. Мені з ним комфортно, я до нього звикла. Він, своєю чергою, за роки проведені поряд добренько вивчив мої звички та знає, що я була його послужливою рабою. Я завжди усього боялася, і впевненість для мене, немов подарунок Аллаха. Така далека, така бажана.

Треба діяти швидше, а я тремчу, мов заєць. Зараз я повинна увійти до кімнати чоловіка. Я ще ніколи-ніколи не робила цього. З боку коридора лунають важкі кроки, і я підстрибую від їх голосного відлуння.

За якусь мілісекунду, сама не усвідомлюючи як, опиняюся всередині кімнати й припадаю спиною до дверей. Я всередині, мене ніхто не бачив.

Зрозумівши, що не один, чужинець обертається. Я не встигаю подивитись вниз, наші погляди зустрічаються: мій переляканий та його — навіть зараз впевнений. Лише скинута брова видає здивування. Опускаю очі нижче та ахаю. Його рубашка розстібнута, демонструючи сильне, підтягнуте тіло. Відчуваю, як миттєво спалахує обличчя й відвертаюся до дверей, накривши щоки долонями.

— Повернися, Амаль, — говорить за кілька секунд, і коли я виконую, то бачу, що сорочка на ньому вже застібнута на всі ґудзики: — Що сталося?

А мені ж йому сказати якось треба. А що саме я не думала. Просто… це навіть не рішення, це був якийсь поклик.

Я мовчу. Шматую зубами губу, намагаючись у голові звʼязати слова. Чужинець підходить ближче, від чого я затамовую дихання. Ми тільки вдвох. За зачиненими дверима. Серце бʼється, бідолашне, ошаліло. Лише на надії серцебиття тримається. Поки не промовила вголос — надія є, а коли скажу вже…

— Подивись на мене, Амаль. А тепер скажи, що змусило тебе прийти до мене?

— Все… Що відбувається у цьому будинку, — на самому видиху. Тихо-тихо.

Зізнання не бувають голосними.

Відводжу очі, та коли скидаю знову, його погляд помʼякшується.

— Маленька, я не здогадаюсь сам. Допоможи мені, м? — говорить, і це діє на мене.

— Я прийшла просити.

— Про що? — підштовхує, коли знову спіткаюся об острах.

Поки я не вимовила, він не може відмовити. Коли скажу, коли почую…

— Заберіть мене з собою. Будь ласка, — і повіки закриваю, замружившись. Щоб реакції не бачити.

Він же, цей чоловік, схиляє голову вліво та трохи хмуриться.

— Ти розумієш, про що просиш?

Спочатку мотаю головою, потім одночасно потискаю плечими та киваю.

— Я… так… Мене видають заміж.

Чужинець шумно тягне носом повітря.

— Емір казав, що це вдалий союз першочергово для тебе. Ти не хочеш виходити за цього мужчину?

— Все, чого би я хотіла — це вчитися та побачити світ. Мені цікаво, як там… — гублюся, підшукуючи правильне формування, — Там, де інше життя…

— А що ти робитимеш потім? Тоді, як довчишся?

— Потім?

— Так. Ти закінчиш університет, одержиш диплом, а що далі? Там, де інше життя? — прямо запитує він.

— Не знаю… Я про це не думала… — плутаюсь, відчуваючи, як сльози ріжуть очі. — Але я точно знаю, що не хочу залишатися тут.

— А якщо у нашому світі тобі не сподобається, що робитимеш тоді?

Дивлюся на нього очима широкими-широкими, а йому і слова не потрібні, аби зрозуміти, що я не маю відповіді.

Він відвертається від мене, відходить. Ховає руки у кишені брюк та скидає голову. Дивиться у ніч, що поглинула світло. Ніч збереже таємницю, вона ховає мене вже не вперше. А він? Сльози капають на щоки, адже я передчуваю відповідь. Чужинець напружений, зібраний. Я ще ніколи не бачила його таким.

— Мама сказала, що Язид Нісаб зможе виховати мене так, як йому потрібно, коли вона не змогла. А якщо не вдасться, повезуть у країну, де кара камінням дозволена. Я була у батька, він теж відмовив. Мені просто більше нема куди йти... — вимовляю, як на духу, перериваючись лиш на судомні схлипи.

Я не маю казати цього, не маю бути тут, не маю паплюжити гідність батька, честь родини. Та щойно я підійшла до цих дверей, щойно перетнула поріг, вже все запаплюжила. Я прийшла просити допомоги, тому й кажу. Тільки тому. До цього я мовчала. Аллах свідок, я чесно мовчала! Та він остання надія. Більше нема до кого… Просто нема…

Внутрішній голос, мов заведений підкидає звинувачення. Думки, ніби олімпійці з плавання, одна за одною стрибають з висоти. Я прикриваю долонею рот, подавляючи істеричний гул, що йде зсередини. Очі прикриваю, потилицею торкаюсь дверей. Я так і не відійшла від них. Де стояла, там і залишилась.

Чужинець повертається, я не бачу, але відчуваю погляд. Подивитися боюся до смерті. Та його кроки настільки різкі, що повіки самі розпахуються. Чоловік доходить до письмового столу в правій частині кімнати, впирається у нього долонями, спираючись. А тоді підіймає та перевертає на підлогу.