Розділ 11

Я неправильна. Зі мною точно щось не так. Можливо, дійсно Аллах покарав мене ще в дитинстві чи то при народженні. А інакше як назвати, що я просто нездатна прийняти свою сутність?

Наші традиції — те, з чого зшита кожна мусульманська жінка. А мені з самого дитинства було немовби важче за всіх. Або я так гостро те сприймала, або дійсно проклята, та коли мати вчила коритися і опускати очі, усе моє єство прагнуло повстання. Тоді я не могла підібрати слова, щоб описати свої відчуття, зате можу зараз. Я хотіла повстання. І найгірше те, що мама права — я так і не змогла змиритися. Скільки вона не говорила, скільки не намагалася зламати, я не зуміла знайти в собі сили схилити голову. Сумніваюсь, що Язид Нісаб здатен навчити мене. Скорше за все, мама знову виявиться права: мене просто вб’ють.

Від уявлення подробиць власної страти відволікає звук різко відчинених дверей. Я чую кроки, — хтось заходить у кімнату, — та голови не повертаю. Боюсь через те, що може бути прочитано у моїх очах. А там ні грама каяття. І за це страшно не лише перед стороннім, а перед самою собою.

Важка металічна таця голосно дзвякає об стіл, та я не підскакую. Таця говорить, що прийшла усього лише Зані. А її боятися безглуздо. Усе, що Зані могла розповісти матері, та вже знає. Того, чого нема, мама й сама встигла дофантазувати. Вирок оголошено, порятунку чекати нема звідки. То що ще ця ланцюгова собака здатна мені зробити?

Коли я була меншою, то з радістю довірливо ділилася з Зані своїми дитячими секретами. І постійно дивувалася, як це всевидюче мамине око про все дізнається. Звичайно, мама не сварила мене в той самий день. Навпаки, могла навіть кілька тижнів удавати незнання, аби мати змогу й надалі вивідувати потаємне. Але мені й на думку не спадало, що моя ласкава та розуміюча Зані, Зані, котра давала мені поради та часто попереджала про мамин настрій, аби я під гарячу руку не потрапила, та Зані, що сама ж і радила мені промовчати й зберегти якість таємниці в секреті, розповідала матері абсолютно усе.

Я дізналася, хто вона є абсолютно випадково, почувши переказ нашої чергової розмови на власні вуха. Не знаю, яке ще підтвердження було потрібно моїй душі. Та я перевірила Зані брехнею, за яку неодмінно мусила отримати покарання. І отримала. Але здобула я все ж більше. Правда була важливіша за будь-яке покарання, яких надалі було набагато менше. Адже більше Зані не мала що розповідати моїй матері.

Уявити тільки, я настільки не вартувала довіри, що до мене підсадили живу підслушку. Найболючішим було те, що Зані розповідала не лише спостереження, а й в найменших деталях описувала мої внутрішні переживання. В них по-дитячому не було нічого такого. Там з подружкою посварилась, там хлопчик сподобався. Проте все це належало лише мені. І я досі ніяк не можу зрозуміти, чому комусь дозволено тягнути з мене клешнями те, що йому заманеться. Я ж нічого не порушувала, була слухняною, мала довірливі стосунки з матірʼю та братами. Але у цьому домі усім всього мало. Як не розчахнули мене досі, не знаю.

А ще я зрозуміла, що спілкуватися зі мною можна тільки за наказом матері. Я бачила в Зані старшу подругу, розумну порадницю, а отримала порожню ляльку, якій цікаво було вислужитися перед хазяйкою. Уявляю, якою наївною дурепою виглядала в їхніх очах.

Відтоді я стала зовсім одинокою. Довіряти комусь іншому було надто ризиковано. Зрадником міг стати будь-хто. Згадую шепіт Іхман про те, як вона навчилася плакати, щоб ніхто не бачив і сумно посміхаюсь собі кінчиками губ. Може й не настільки далеко я від них опинилась?

— Ц-ц-ц… — качає головою та, що досі не залишила мою кімнату. І я повертаю голову у її бік. — Нічому не вчить тебе життя, непосидюче дівчисько. Добре, що цей ірод їде завтра вранці. Нехай після його від’їзду твій розум стане ясним.

І щось у її тоні проскакує таке… Це щось завдяки її минулій зраді змушує примружити очі та з недовірою схилити голову вбік. І за мить, коли зосереджуюсь, я розумію. Оманливе відчуття з’явилося через те, що Зані єдина, хто не звинувачує мене. Одразу хочеться підсісти ближче, поділитися горем, бути почутою. Особливо зараз, коли вона дивиться на мене й немов чекає на те.

Зміюка.

— ІншАллах, — говорю та киваю повільно.

Зані стоїть ще трохи, а збагнувши, що не дочекається не лише розповіді, а й зайвого слова, повільно повертається, аби дати мені час передумати, та все ж йде, причинивши за собою двері. Якщо вимкнути емоції та відкинути мій внутрішній розбрат, то стане зрозуміло, що моє усвідомлення про «втрачати більше нічого» хибне. Якщо мама послала до мене Зані, то є щось ще. Щось мені невідоме, проте небезпечне. Не впевнена, що хочу знати.

Ця думка змушує холонути. Припинити вертіти у голові звинувачення минулих дій Зані та зосередитись на сьогодні. До їжі не торкаюсь. Не можу пояснити, але відраза внутрішнього голосу різко наказує не брати навіть мназалах, який я дуже люблю.

Підходжу до вікна та виглядаю на двір. Завтра вранці він поїде… Зані так сказала. Не думаю, що брехала. Який сенс? Хіба хотіла побачити реакцію. Та не може ж вона вважати мене настільки дурною, що я розплачуся в її підступних обіймах. Я знаю, — знаю, — що в цьому світі одна. А ще знаю, що надія згасла.

Червоний вогник, якого мить тому не було, змушує мій погляд завмерти. Він, цей вогник, наче уособлення віри, оселяється в моїй голові без стуку й попередження.

Різко притискаю руки по боках до тіла, немов збираюсь щось поцупити. Мені треба подумати, проаналізувати.

Але якщо він поїде, я раз та назавжди залишусь замкненою тут. Навіки.

Він мій останній шанс. Остання надія на порятунок. І він зараз у кімнаті. Я точно знаю: якщо спущуся, чужинець буде у кімнаті. Буде там.

• Іншаллах — якщо Аллах побажає.

• Мназалах — коржик з різними начинками, такими як овочі, мʼясо, сир.