Розділ 10

— Що ти влаштувала?! — кричить вона, не стримуючись більше ні на мить за зачиненими дверима моєї кімнати.

Я швидко обертаюсь, сплітаю між собою крижані пальці, що вмить затерпли, та лопочу:

— Нічого… Лише потурбувалася…

— Потурбувалася?! Відомо мені, про що ти турбувалася, малолітня розбещена дівка! Що, мужика побачила та засвербіло?!

Від отетеріння я навіть погляд скидаю. Очі у мене зараз великі-великі, як дві монети замість очних яблук.

— Що ви таке…? — слова застрягають у горлі. Ніколи раніше мама не вдавалася до подібних слів, навіть коли гнівалася.

— Та закрий вже свого рота, невдячна, — її ніздрі роздуваються, очі збільшуються на спотвореному від злості обличчі. — Мало тобі було влаштованого за вечерею, так ти за рештою до нього полізла?!

— Ні… ні… Зані вийшла на кілька хвилин…

— І ти знайшла, як використати цей час. Спідницю вже задерла, га? — чи то шипить, чи то гмикає — неважливо.

Важливо, що мама абсолютно впевнена у тому, що говорить. Жах один… Її слова вкупі з тоном змушують вмирати всередині. Так, немов з мене живої здирають шкіру, а я й поворухнутися не здатна. І ніхто не питає, чи потрібна мені шкіра, чи ні. Вони просто беруть, роблять те, що вважають за потрібне, а я схиляю голову у прийнятті.

Машу головою: все не так! Не так!

— Залишитися наодинці з чоловіком! Недопустимо. Я б нагадала тобі про обовʼязки, про батька, нашу родину, кінець кінцем. Тільки тобі на все це плювати! Забула, хто ти? Забула, як поводитись? Що додає тобі такої пихи? Такої впевненості?! — мама розпалюється. З кожним вимовленим словом її гнів тільки зростає, а я не знаю, як виправити. Здається, не існує фрази, котра спростить зневіру моєї найближчої у світі людини.

— Нічого, нічого… Я просто була гостинною… — слова даються мені настільки важко, буцімто моє горло підпалюють зсередини за кожний промовлений звук.

Мама стоїть навпроти та пронизує мене очима. Чомусь саме зараз проноситься думка: якби вона тільки могла, пронизала б мене чимось ще.

— Він поїде, дурна твоя голова! А ти залишишся. Чи ти думаєш, батько дозволить йому хоча б наблизитись до тебе?

— Ні… — шепочу значно тихіше, і це не проходить повз мамину увагу.

— Тааак… Ось про що ти мислиш, — з якимось неправильним задоволенням промовляє, а тоді ріже без ножа: —  Закарбуй: ніколи ти не будеш з кафирем. Будь він батьковим другом чи братом короля цієї країни, та ким завгодно! Ніколи!

Прикусивши губу, я опускаю погляд:

— Я нічого такого…

— Не бреши! Не бреши мені! — вибухає у відповідь з новою силою. — Ні з ким з моїх дітей разом узятих не було таких проблем, як з тобою! Ти прокляття на мою голову! Товдичу тобі одне й те саме, а ти не чуєш! Наслухалася тих гулящих вертихвісток, книжок про рівність начиталася. Дурепа!

Мама розвертається до мене спиною, долає кілька кроків, а тоді повертається та підходить впритул.

— Слухай сюди й на цей раз тобі краще дослухатися, Амаль, — мама боляче стискає мої щоки великим та середніми пальцями. Я відчуваю, як нігті впиваються у шкіру, але і пискнути не наважуюсь. — До весілля менше, як місяць. Думай саме про це і сховай свою вдачу дуже далеко всередину, а то будеш така бита, що ти навіть не уявляєш. Язид Нісаб має важкий норов, проте він розсудлива людина. Та терпіти твої вибрики не стане жоден поважаючий себе мусульманин. Покайся та прийди до тями, заради тебе ж кажу.

Вона розтискає пальці, а я не витримую. Треба було відкласти, дочекатися, щоб вона заспокоїлась і заспокоїтись самій. Але саму у цю мить я зірвалася.

Падаю на коліна, їй у ноги. Хапаюся за поділ довгої сукні та, плачучи, молю:

— Мамо, я прошу вас! Будь ласка, благаю, поговоріть із батьком! Дозвольте мені довчитись. Дозвольте побути біля…

Гучний ляпас ставить дзвінку крапку моїм недомовленим словам. Надіям, котрі я залишила своєму бідолашному серцю.

Завалююсь на підлогу так неочікувано, що навіть не підставляю долонь для підтримки власного тіла. Вдарившись головою, ще з секунду лежу, немов це все мені лише ввижається. А потім, коли розуміння накатує, очманіло розплющую очі. Щока горить вогнем, сльози висохли чи то від шоку, чи то від приниження й образи. Відводжу волосся від лиця, повільно сідаю на коліна.

Мама все ще стоїть наді мною з тремтячою рукою. Вона розлючена настільки, що рухає щелепою вперед-назад.

— Оцю маячню ти розповідала батькові? А тепер хочеш, щоб і я проти нього пішла? Грішна погань! — вона ще раз замахується, але втримується. — Аллах покарав мене, коли ти народилась. Тобі немає місця у цьому світі, — випльовує, і тепер я розумію, що її стриманість — це про огиду торкнутись мене, а не про жалість. — Я покладаю велику надію, що Язид Нісаб зробить з тебе людину. А якщо ні, Аллах тому свідок, ти сама випросиш, аби тебе забили камінням. В Йорданії не можна, але є й інші країни. Ще раз підійдеш до цього чоловіка, я сама порушу питання про раджм.

• Кафир — іновірець, не мусульманин.

• Раджм — вид смертної кари в ісламському праві у вигляді побиття камінням до смерті розпусників. Є багато країн, де ці закони збереглися. Зазначається, що тих, хто не перебував у шлюбі, за розпусту карають ударами палок (тазир). Але чи крізь палки проходить саме наречена, чи крізь каміння я не досліджувала, бо це не грає жодної ролі для сюжету. Чого не скажеш про мої нерви.