Розділ 9

Коли вранці я спускаюсь на кухню, піджак, що я його лишила на спинці обіднього стільця, все ще висить на місці. Я залишаю на ньому небезпечний для себе погляд і на тому все. Торкнутися не смію, не дивлячись на те, що кінчики пальців горять отрутою брехні. Точнісінько, як мої плечі. І нехай тканина, що й досі береже у собі мій та чужинця запахи, котрі, я собі так вигадала, встигли сплестися й поєднатися, більше ніколи не буде на мені, проте саме йдучи крізь заборони я почуваюся живою. Нарешті.

Всередині без кінця борються правильне та заборонене, але кожнісінький раз я залишаю цей вибір не зробленим. Його зроблять за мене. Лишилось не так багато часу.

Зані йде годувати Турима, я ж наливаю у чайник воду та ставлю його на плиту.

— Доброго ранку, Амаль.

Не здригаюся більше. Навпаки, моїх губ торкається посмішка, і я обережно обертаюся.

— Доброго ранку. Хочете сніданок?

— Сама готуватимеш? — питає чужинець, схиливши голову набік.

— Якщо забажаєте, — відповідаю і чомусь ніяковію.

Наша розмова не виходить за межі дозволеного: ми наодинці вимушено, серед білого дня й тільки тому, що чужинець гість, а я тут живу. Так, я не маю залишатися наодинці з чоловіком, котрий не є членом родини. Але ж Зані ось-ось повернеться, а чужинець — друг мого батька. Та якщо все дійсно так, якщо я не грішниця, котра шукає собі виправдань, тоді чому моє серце, немов заведене? Чому відчуття порушених правил поряд із ним лише посилюється, а поклик совісті заглушається?

— Тоді з’їм усе, що ти мені даси.

Глибокий чоловічий тон набуває хрипкості, і я сама не знати від чого червонію. Чомусь мені видається, що він говорить про щось інше, а про що саме не розумію.

Збагнувши своє занадто довге мовчання, відвертаюся, так і не наважившись підняти на нього очі. Нехай і дозволив, проте берегиня моїх секретів ніч залишила свою варту, а денному світлу я довіряти не смію.

Дістаю пательню, ставлю її нагріватися, а сама виймаю овочі, апельсини, гриби, яйця, кілька видів сиру та ковбас. Поки підсмажуються гриби, роблю салат, заправивши його гірчицею у зернах змішаною з медом та оливковою олією. Вимикаю чайник, що скипів. Чужинець давно сів за стіл, з чого я роблю висновок, що він снідатиме на кухні. В іншому випадку просто б дав розпорядження та пішов. Звичайно, щоб сісти поряд навіть думки немає, тому чаю вип’ю потім.

Розбиваю яйця на пательню, проколюю жовток, а коли нижня частина підсмажується, перевертаю. Саме такий сніданок полюбляє мій батько. Не маю відповіді, чому не запитала у чужинця щодо його вподобань. Певне, через хвилювання, що не зможу приготувати. Проте зараз, сервіруючи тарілки, переживаю, що йому не сподобається. Ставлю чашечку у кавомашину, тисну еспресо, — я чула, як цю каву чужинець просив у Зані, — та наливаю стакан апельсинового фрешу. І коли все готово, несу до столу результати своїх старань.

Знаю: чужинець не дивився у телефон або у вікно. Він пропалював мою спину поглядом, котрий я відчувала щосекунди. Я ніколи та ні з чим не сплутаю це відчуття. Ніколи, ні з ким більше, мені так здається, я цього не відчую.

— Сподіваюсь, вам сподобається, — промовляю, не впоравшись з бажанням сказати це.

— Впевнений, на смак ідеально, як і на вигляд, — забираю руки від останньої поставленої перед ним тарілки. Він спостерігає за мною, а я вдруге за сьогоднішній ранок червонію. — Покажи мені свій погляд, Амаль.

Це зухвале прохання не проноситься всередині відразою, ні. Вії тріпочуть, так само як моє серце. Тук-тук-тук. Швидко-швидко, немов хтось гониться. Та, направду, так і є. Час не стоїть, він жене.

Зараз у глибоких водах його очей не вирує паморозь. Там спекотно.

Я б не порівняла синь, котру вбачаю, з тихим океаном, тому що подібне зовсім не притаманне її володарю. Але саме Тихий океан найтепліший на Землі. А також найглибший… Такий глибокий-глибокий, що я…

— Доброго ранку.

Мамин голос звучить так голосно, що підрізає хвилі мого уявного тихого світу. Не усвідомлюю, як змусила себе не ворухнутися й встояти на місці, адже варто було б відсахнутися і я видала б себе з головою.

Мама говорить арабською, чужинець арабською й відповідає. Вона у нього кульгава та з жахливим акцентом, який видається мені милим.

Він дякує мамі за сніданок, котрий я приготувала для нього. Вона ж киває, бажає смачного, усім своїм виглядом демонструючи схвалення моєї поведінки та повагу до татового гостя. І на мить мені здається, що я все зробила правильно. Не припустилася жодної помилки. Та лише до того моменту, як мамині очі знаходять мене. Її соколиний погляд не зичить нічого доброго, я це бачу. А на підтвердження вона скидає голову у мовчазному наказі забратися звідси.