Розділ 8

Мої руки завмирають і Турим, незадоволено фиркнувши, підіймає до мене голову у мовчазній претензії.

— Доброї ночі… — видихаю прямо перед собою.

Забираю руки від собаки та трохи знервовано опускаю ліву вниз, щоб намацати тканину хустки. Серце тьохкає, пульс прискорюється, а кров ніби горить у жилах. Навіть попри те, що вглибині душі мені дуже хотілося побачити його знову, зустріч все одно неочікувана.

— Ось вона, — шепоче насичений оксамитом голос так близько…

Знайоме відчуття дихання на скроні, вже відомий терпкий аромат знайомо пробирається у ніздрі, а знайоме тепло обпікає спину. Я не маю знати цього, не маю памʼятати, проте зараз насолоджуюся та карбую у пам’яті те, що відбувається. Вдруге. А вдруге —  це знову.

Повернувши голову до простягнутої чоловічої руки, що стискає тканину, перехоплюю її тремтячими від хвилювання пальцями, коли торкаюсь гарячої, наче живе полумʼя, шкіри. Тіло пробиває струмом, із рота виривається різкий видих, а погляд чоловіка, — я відчуваю, — стає ще більш пильним. Він блукає моїм обличчям, що підсвічене поодиноким місячним сяйвом. Воно, точно чужинцю, піддивляється мою неприховану від сторонніх очей зовнішність.

Ця ніч теж збереже таємницю?

Мене ніби магнітом тягне повернутися, побачити, як він дивиться, зануритися у невідому безодню синього погляду. Це як поклик... Потужніше за найсильнішу в усьому світі цікавість. Стискаю тканину та прибираю руку. Не знаю, як мені вдається, проте підхоплююся й роблю те, що повинна: покриваю голову та відвертаюся. Щоб не бачив, як щоки палають. Соромно! Як же соромно, Аллах!

— Надзвичайно красива, — доноситься до мене. Сказано так впевнено, немовбито його слова безсумнівний факт.

Його слова хвилюють щось глибоке, невідоме у моїй грішній душі. Те, що приховано навіть для мене. Незвідане, незнайоме. Я не маю чути від нього подібного і хочу почути ще. Всередині мене вир, поділений на правильне та неправильне. Те, чого мене вчили й те, чого бажаю.

Я пригадую злу мамину фразу про те, що сама дозволяю чинити так із собою. Напротивагу цьому повертаюся до чужинця та, не підіймаючи очей, кажу:

— За нашими традиціями ви не можете говорити такі речі чужій жінці. Це гріх.

Турим, який досі зацікавлено принюхувався до незнайомця, тепер приймає від нього ласку. Дозволяє почухати за вухом, а коли чужинець підводиться та робить крок до мене, незадоволено пхиркає. Великий алабай дивиться на мене, а тоді розвертається та показово йде у будку. Образився.

— А за нашими традиціями кожна жінка має знати, що вона особлива. І гріх навʼязувати їй зворотне, — порушує тишу чужинець.

Від здивування різко відриваю погляд від Турима й спрямовую на нього. Він справді так вважає? Аллах, він зовсім не розуміє! Такий інший!

Я лиш прикриваю повіки, слабо усміхаючись:

— Мене виховували інакше… — я навіть плечима знизую. А що ж тут пояснювати?

— Я вже бачу, — хмикає він, і звучить це…

— Звучить, немов образа… — вигинаю брову й тільки потім ахаю, злякавшись власної сміливості. Схаменувшись, що саме сказала, боляче прикушую губу й ховаю погляд, — Вибачте… Це зовсім не те… — бурмочу, долонею торкаючись чола.

— А всередині тебе є сила, — він говорить вдумливо, намагаючись зрозуміти, чи вірна його здогадка. — Подивись на мене, Амаль.

Слова, що говорить чужинець, тон, яким вони сказані — все разом звучить, як щось дуже особливе. Виняткове. Для мене, дівчинки, котру вчили ховати очі є дуже винятковим те, що чоловік хоче бачити їх. Отак просто він висловлює своє бажання, а я, нехай і бажаю того ж, проте ми в абсолютно різних становищах.

Я розумію все це. Але той магніт… Він же нікуди не подівся…

Збентежено відкриваю губи, а тоді несміливо ковзаю поглядом вище. Повз траву, торкнувшись темних носків взуття, минаючи дорогі брюки, сорочку та піджак, я роблю собі ще одну поступку й трохи довше торкаюся поглядом шкіри грудей у розстібнутій на кілька ґудзиків сорочці. Чужинець мовчки чекає, поки я неспішними мовчазними доторками прогулююсь від міцної шиї до вольового підборіддя. Й далі, різкими вилицями, носом з горбинкою. Я роздивлюсь, роздивляюсь. Купаюсь у дозволеному «можна» тоді, коли забороняє сам Всесвіт. Аж поки не потопаю, немов невеличка бідолашна шлюпка, під силою стихійної бурі штормових очей атлантичних холодних вод.

Чужинець не давить, він спостерігає, очікує, йому цікаво. Не знаю, чи насолоджується він, проте я відчуваю щось схоже. Аж поки відчуття власного бажання чимшвидше опустити погляд додолу не тисне вихованням та відлунням маминих слів. Однак, всупереч внутрішньому шепотінню, продовжую вдивлятися в незвичні світлі очі. Коли відчуття некомфорту розповсюджується всім тілом та сягає фізичного рівня, я все ж відводжу погляд.

— Ти можеш дивитися на мене та запитувати, що хочеш, — говорить та робить ще крок ближче.

— Запитувати можна тільки, якщо буду дивитися? — нестримно посміхаюсь я.

— Так, — кутик його рота рухається вгору у відповідній посмішці. — І посміхайся. Тобі дуже личить.

Знову підіймаю очі, виходить соромʼязливо та з-під вій, але я всміхаюся йому. Це приємно.

Мені кортить запитати, а чужинець схиляє голову й немов спонукає до цього.

— Чому ви не спите? — кажу і навіть трохи вперед подаюся.

— Я пів року провів у Флориді, ще не звик до різниці часових поясів. Зараз там сьома година вечора, — ділиться він, а моя посмішка стає широкою. Цікаво!

— Чому ви були там?

— У справах. Відкривав компанію.

— Чим ви займаєтесь? — запитання так і сиплються. Я навіть подумати не встигаю!

— IT-індустрія, — чужинець відповідає спокійно, немов я не пхаю ніс у його справи, немов не дивую своїм нахабством.

Знічуюся від припущення, що він, очевидно, так і подумав. Але ж сам… сам казав, щоб питала…

Ти жінка, Амаль! — мамин голос гримить у голові так голосно, що я здригаюся. І так реально, ніби вона тут.