Розділ 7

Батько проходить повз мене та рушає коридором у напрямку свого кабінету, я мовчазною тінню слідую за ним. Здається, мій зір в секунду змінився. А як інакше пояснити те, що в деталях простежую, як його рука дістає ключ з кишені піджака, встромляє у замкову щілину, прокручує двічі, а тоді штовхає тяжкі двері. Від цього звуку здригаюся, проте боятися запізно, і я входжу за ним всередину.

Тато не сідає за стіл, у своє крісло, а прямує до одного з диванів, що розташовані для відпочинку один навпроти одного у лівій частині кабінету. Рукою він дозволяє мені сісти, і я опускаюсь на невеличкий диван навпроти.

— Як твої справи, Амаль? Ти усім задоволена?

— Так, — я виуджую посмішку, докладаючи зусиль, щоб вона виглядала легкою, а не знервованою. — Мене дуже захоплює навчатися, особливо подобається вивчення мов.

Батько задоволено киває, безсумнівно відчуваючи гордість за себе, адже саме йому я завдячую можливістю здобувати освіту. А отже, мої здобутки — прямий доказ його правильного рішення.

— Я радий чути це, Амаль. Твій чоловік буде задоволений, що його дружина всебічно розвинена в усіх напрямках. Ти зможеш підтримати розмову завдяки своєму розуму та промовчати завдяки мудрості.

Відкриваю рота, зважуючи відповідь, й усвідомлюю, що уся промова, увесь діалог, що я його до дрібниць обдумувала годинами, просто випарувався з моєї голови. Луснув, немов бульбашкова кулька. Адже те, як проходить реальна розмова кардинально відрізняється від уявної.

— Я пишаюся тобою, дочка моя. Ти станеш чудовою господинею великого, багатого дому та народиш сильних синів.

— Але ж я… зовсім його не знаю… — з зусиллям відірвавши язик від піднебіння, промовляю непевно голосом, що здригається на кожному голосному звуці.

— Це нічого, — посміюється тато, мазнувши по мені поглядом, немов мої слова наївна дурість.  — Ми з твоєю матірʼю також не були знайомі. І Вахадж з Іхман. Але змогли побудувати міцні сімʼї без гріха, — запевняє добродушним голосом, а тоді кидає погляд на годинник. — Якщо це все, дитино, я приєднаюсь до свого старого друга. Твої страхи природні, Амаль, але в них немає підґрунтя.

Батько встає, підтверджуючи, що розмову закінчено; демонструючи, що мені теж слід піднятися. Але я зволікаю.

Або зараз, або ніколи, Амаль.

Давай же, боягузко!

Або зараз, або вже ніколи!

— Тату! — скрикую, зосередивши погляд на візерунку підлоги.

Я не бачу, скорше, відчуваю, що він зупинився. Й не знаю, дивиться на мене чи не зважив за потрібне, проте продовжую. Продовжую, втішаючись думкою: не пішов — це вже добре!

— Я прошу вас: дозвольте побути біля вас ще. Будь ласка. У мене є кілька років, дозвольте довчитись, дозвольте побути з вами…

На своїй удаваній репетиції я фантазувала, як на користь аргументів зізнаюся, що хочу побачити світ, познайомитися з цікавими людьми та ще багато-багато усього… Проте зараз, сидячи перед ним наяву, ці слова не вбачаються мені вдалими. Вони б підійшли комусь іншому. Комусь. Не мені.

— Що ти вигадала собі, Амаль? — різко звучить батьківський голос, в тоні якого без зусиль помітна сталь. — Твій страх можна зрозуміти, але тоді, коли про нього доцільно говорити. Годі! Ти вийдеш заміж за Язида Нісаба, тому що це гідний тебе та нашої родини чоловік. Ваш шлюб вигідний на всіх умовах та в усіх значеннях, і це все, що тобі потрібно знати. Готуйся до весілля та не випробовуй моє терпіння, — карбує наостанок, спопеляючи тяжким поглядом. — А зараз відправляйся до себе.

Звичайно, я не наважуюсь подивитися на батька. Слухаючи болючі слова, мовчки обмираю всередині. Питання вирішено: мою особисту страту підготовано й відтермінування не передбачено.

Після прямого наказу різкіше, аніж зазвичай, підводжуся з дивана та, намагаючись не пролити жодної сльози, прослизаю за двері. Мабуть, я схожа на привида, проте зараз не відмовилася б злитися зі стінами. Йдучи коридором, підіймаючись сходами єдине моє бажання — стати непомітною. Хоча б тут мені щастить: на шляху до своєї кімнати я нікого не зустрічаю. А зачинивши двері, стягую з голови хустку та падаю на ліжко, немов за лічені хвилини стала безсилою.

Звичайно, я поговорю з мамою, та надії на цю розмову занадто небагато. Не знаю, що має статися, аби вона підтримала мене й спробувала переконати батька. Розумію: мама проти нього не піде. Проте й мені більше нема до кого бігти. Сльози течуть з очей через безвихідь, ситуація ріже моє серце на шмаття, коли сам Аллах не залишає жодного шансу на світло.

Звичайно, ніхто не турбує мене ані за годину, ані за дві, ані тоді, коли дім поглинає темрява. Чорна, як пітьма у моїй душі. Все, що я зробила за цей час — змусила себе змити сльози з втомленого обличчя змоченою у глеку тканинною серветкою.

З-за прочиненого вікна чується лай Турима, і я підводжуся з ліжка, щоб підійти до скла. Хочу роздивитись. Його так і не випустили за ці кілька днів, а я теж, гарна хазяйка, за цими новинами навіть пожаліти його не прийшла.

Ідея, що проноситься у голові точно неправильна, навіть шалена. Опираюся на підвіконня, торкаюся лобом скла. Тут нема чого вирішувати, проте думка настільки вʼїдлива… Зсередини кусаю щоку й зупиняюсь на тому, що гірше все одно нема куди.

Моя сукня темна, я прямую до дверей, а зупинившись біля ліжка, заводжу руку над хусткою. Не вважаю, що вона мені потрібна, втім, згадавши попередню ніч, все ж беру її з собою.

Хіба мало що? Надія ці слова або відраза не зізнаюся навіть собі. Нехай, і чітко знаю відповідь.

Зараз пробиратися назовні здається легше, ніж минулої ночі та сьогодні ввечорі. При думці, що це досвід, я прикриваю рот долонькою, бо сміюся. Варто лише попастися, отоді мені такий досвід влаштують! Вчора наді мною лише мамин меч висів, тепер додався татів.

Завмираю тільки перед зовнішніми дверима. Вони тяжкі та, здається, варто торкнутися, й перебудять весь дім. Накривши ручку долонею, мій погляд торкається прочиненого вікна і, недовго думаючи, я лізу в нього, щоб зістрибнути з іншого боку на газон.