Розділ 6

Коли седан рушає з місця, я все ще обертаюся на будинок, що віддаляється, безперервно вдивляючись на місце, де вчора бачила світло червоного вогника. Тепер я не маю сумнівів, кому він належав. Зараз веранда порожня, сонце освітило її, приховавши подробиці нічних подій.

В університеті на парі професора Кене, француза за національністю та освітою, я абсолютно не зібрана. Правила складної французької граматики проходять повз мене, і це безсумнівно позначиться на результаті. Проте, сконцентруватися скільки не намагаюсь, ніяк не виходить. Думками я залишилась на темній кухні дому, що спав, поки злодюжка Амаль вчилася дихати наново під м'яким наглядом красивого забороненого чоловіка. Гадаю, Іхман, якби почула про таке й не прибила на місці, сказала б, що цей спогад я зможу леліяти протягом усього життя. Та перевіряти теорію не стану. Цей секрет я заберу з собою і ніколи в житті не зізнаюся нікому навіть під страхом найжахливішої кари.

Це вперше, коли я скидаю погляд на годинник у німому проханні поквапити хвилинну стрілочку рухатися швидше. Сьогодні мені кортить повернутися додому.

Я визнаю: через нього.

Піднесений настрій залишається зі мною й після того, як я переступаю поріг будинку. З посмішкою зустрічаю на кухні маму, котра дає вказівки Зані щодо меню.

— Сьогодні ми теж вечерятимемо разом? — ляпаю, за звичкою підхопивши з вази яблуко.

Вона повертається та дивиться на мене надто пильно. Знічуюсь. Моя мама завжди відрізнялася вміннями розгледіти деталі. Зараз, після побаченої картини відносин Вахаджа та Іхман я думаю, що їй довелося навчитися цьому, аби краще розуміти настрій батька. Та водночас із колючим острахом припускаю, що те саме очікує й мене. Кожну жінку наших древніх традицій.

— Так, але ти не будеш присутня. Піднімешся до себе та повечеряєш наодинці.

Мама не просить. Це розпорядження, яке безумовно має бути виконано. І звучить воно попередженням. З досади я кусаю щоку, проте намагаюсь втримати на обличчі покору і жодним чином не видати смуток.

Мій кивок залишається поза увагою. Мама не бачить його, відвернувшись до Зані та продовжує обговорювати страви, котрі мають бути обов’язковими на столі. Я розумію: вона здогадується, і відтепер кожен мій крок…

Так було і надалі буде.

Піднявшись до себе, перевдягаюся в зелену сукню та вмощуюсь у кріслі з підручником французької мови. Надія на те, що батько не залишить мене не почутою закріпилася в уяві, і я плекаю візерунки з прозорих сподівань, що зможу закінчити навчання. Для себе.

Тепер, залишивши недоторканним підручник на колінах, прокручую у голові перебіг подальшої розмови з батьком. Аналізую, що правильніше буде промовчати, а де спробувати просити.

Коли мого слуху торкається звук машини, що підʼїжджає до будинку, я відкладаю підручник на столик й хутчіш підбігаю до вікна. Тато виходить з автомобіля разом з чужинцем. Вони щось обговорюють, батько сміється, і я теж переймаю щасливу посмішку, адже шанси на позитивний результат зростають. Стою прикутою до вікна доти, допоки чужинець не скидає голову та не знаходить мене своїми незвичними очима кольору океанського шторму. Серце ухає вниз, а потім почитає тьохкати, як соловейко, котрого випустили вільно літати.

О, Аллах!

Роблю крок ліворуч та ховаюсь за шторою. Прикладаю руку до грудей, навіщось рахуючи удари полохливого серця. Долонею торкаюсь чола, а тоді всміхаюсь неправильній думці, що він шукав у вікні мене.

Вечерю приносить Зані. Вона проводить у моїй кімнаті не більше кількох хвилин, проте я встигаю помітити, що її погляд допитливо зупиняється на мені довше, аніж зазвичай. Якщо Марут — довірена людина батька, то Зані усе доповідає матері. Мені необхідно бути стриманішою. Бути обачнішою. Й навчитися вже приховувати емоції. Мама завжди зауважувала, що я занадто голосна, і у своєму щасті, і у своєму горі. Тому зі мною самі тільки труднощі. Адже важко бути покірною, коли на обличчі виступає огида.

Зрештою, я змушую себе проковтнути половину порції менсафу та чверть паратхи, а потім знову виглядаю у вікно в очікуванні. Минає година перш ніж на веранду виходять чоловіки. Підхоплююся, хапаю хустку та швиденько збираю під неї коси. Мені заборонено виходити, але інакше не зможу поговорити з татом. Фактично, коли жінок запрошено до столу, я можу насмілитися з’явитися, нехай і ризикую відчути на собі силу батьківського гніву. Особливо, після вчорашньої вечері та маминих слів, що батько б не пожалів мене…

Можливо, обачніше було б відкласти розмову, але, зваживши, приходжу висновку, що чекати завтра чи післязавтра немає жодного сенсу. Батько так само буде зайнятий гостем і, скоріш за все, вечори у нашому домі проходитимуть так само, якщо чоловіки не вирішать поїхати кудись у місто. Сама себе переконую, що маю зустрітися з татом, не натрапивши на очі матері та наважуюсь. Тисну на холодний метал ручки й виходжу за двері.

Наказ порушено.

Зупинившись на середині сходів, спускаюсь лиш тоді, коли вхідні двері гупають, проголошуючи для мене, що батько всередині. Мою появу чоловіки зустрічають мовчанням — сміх та перемовини припиняються.

— Добрий вечір, — вітаюся, схиливши голову в поважному кивку.

— Добрий вечір, моя покірна квітка. Кажи, що ти хотіла, — його голос розслаблений та задоволений, і я сприймаю це за добрий знак.

Не підіймаю очей, хоча відчуваю, як пече шкіра там, де чужинець торкається поглядом. Змушую себе думати про що завгодно, аби тільки обличчя не палало гарячим рум’янцем.

— Якщо ви знайдете для мене час, я б хотіла поговорити, тату, — вимовляю, уявляючи себе ставком, вода в якому не гомонить, а тихо й повільно перетікає, щоб не перетворитися на болото.

— Хвилин двадцять у мене є, — відказує він, і я внутрішньо сплескую в долоні. А секундою після батько звертається до чужинця. І за тоном сказаної фрази я розумію, наскільки тато дорожить їхніми відносинами. — Вибачай, друже мій, я скоро повернуся.