Розділ 5

— Д-доброї ночі, — я звучу так тихо, що навіть шелест трав став би голоснішим за мене.

Одна частина мене сподівається, що його слух не вловить моїх слів. Подумає, мовляв, примарилася, й піде. Інша ж, така неправильна… бажає, щоб він затримався. Сама не знаю, навіщо. Можливо, мені цікаво, чи усі чоловіки такі, якими я звикла їх бачити. І нехай, в університеті студенти поводяться інакше, проте вони молоді хлопці, юнаки. А чужинець — дорослий мужчина. Наймолодшому з моїх братів Мазхару, — четвертому з пʼяти дітей родини, — двадцять, і він мало чим відрізняється від Вахаджа, Башира чи Хашида. Усі четверо схожі на батька або ж намагаються бути такими. Владні, категоричні, з повагою до традицій та законів вони не одружилися лише тому, що тато досі не висунув прямих вимог. У чоловіків, котрі не є першими в роду з цим простіше.

Я ж дівчина, про заручини якої домовились без її на те згоди, прямісінько зараз з непокритою головою стою перед чоловіком, котрий не є членом родини. Наодинці. Краще навіть не задумуватись, що буде, якщо мене побачать.

Але навколо лиш суцільна тиша. І темрява дому, що спить.

— Прошу, не вмикайте світло, мене не має бути тут, — кажу схвильовано, і душа перевертається. Це тому, що він ступає ближче. До мене.

— Не буду. Чому ти не спиш?

— Не змогла заснути… — сковтую, перевівши погляд на чашку. — Спустилася попити води.

Мої очі вже встигли адаптуватись до темряви, і я знаю: варто повернутись, й вдасться розгледіти риси чоловічого обличчя. Але я не повертаюсь.

Чую кроки, передчуваю, як він наближається. Затамовую подих й не дихаю, коли відчуваю сильне тіло за своєю спиною так близько. Він не торкається, проте тепло… Обпалює.

Чоловік, імʼя якого жалить язик, протягує руку повз моє плече, тягнучись до горнятка. Ставить його на стільницю, бере глек, який знаходиться поруч, і тишу пронизує плекаючий звук води. Чоловік підхоплює наповнену чашку та протягує мені.

— Дихай, — шепоче на вухо.

Здригаюся від гарячого повітря. Воно торкається волосся, огортає вушну раковину. Роблю вдих. Разом з повітрям у ніздрі потрапляє чоловічий запах, такий не схожий на звичні мені солодкі парфуми. Чужинець пахне мускатом, деревиною, тютюном та чимось природним. Чоловічим, мужнім. Індивідуальним запахом, який належить тільки йому. Я знаю, що він схилився, щоб промовити це. Пам’ятаю, наскільки високий, хоча навіть не стояла поруч, коли чоловіки вставали з-за столу.

Те, що час його очікування вийшов, я розумію тоді, коли край горнятка торкається моїх губ.

— Пий, — наказує, але звучить так мʼяко, що корюся не за звичкою, а тому, що хочеться.

Я розтуляю губи й відчуваю, як прохолодна вода потрапляє на язик, тече горлом. Слухняно ковтаю. Один ковток, другий. І ще.

Мене ніколи не застерігали про подібне, але й за власною реакцією тремтливого тіла, й по дурману, що захопив мою голову, я знаю, знаю: у цю саму секунду роблю те, що робити суворо заборонено.

Немов підслухавши мої брудні думки, чужинець забирає горнятко. Повільно, ніби обережно. Його рухи не знають різкості. Чую, як чашка зустрічається зі стільницею глухо стукнувши.

Він все ще стоїть за моєю спиною, а я не вбачаю можливим поворухнутись.

— Краще? — питання звучить десь над маківкою. Мої руки, груди, ноги відгукуються на голос, вкриваючись сиротами.

Нічого такого ніколи-ніколи не відбувалось зі мною.

— Так, — на одному видиху. Закушую губу, дивлюсь вниз, підтримуючи своє розхвильоване тіло неслухняними пальцями, що й досі впиваються в мармурову стільницю. — Можливо… — доводиться прокашлятись та повторити, — можливо, ви бажаєте сніданок або каву?

— Тебе не має бути тут, Амаль. Не видавай себе грюканням шухляд, — я чую усмішку в останній фразі, і мої губи теж розтягуються в слабкій посмішці.

Він відмовляється від сніданку через мене? Тільки через мене? Напевне, я мала б наполягати, мала б потурбуватися про комфорт батькового гостя.

— Не скажете? — перепитую натомість. Не знаю, чому питаю саме це.

Ні, знаю. Просто хочеться хоча б здогадуватись, до чого готуватись; застерегтися бодай таким чином. Краще нехай зараз дасть зрозуміти, що берегти мою таємницю не збирається, аніж… Чомусь я впевнена: він не стане брехати.

— Ні. Навіщо? — у його тоні я не розбираю жодної краплини осуду.

— Ви друг мого батька… — мені видається, це самозрозуміле.

— Цей факт не означає, що я доповідатиму Еміру. Ти не зробила нічого поганого.

— Справді? — я навіть голову повертаю, щоб розчути. Кортить повернутися, проте не наважуюсь. Боюсь.

— Не сумнівайся, Амаль: ти не зробила нічого поганого. А тепер біжи спати, неземне створіння. Ще занадто рано, щоб прокинутись і занадто пізно, щоб не спати.

Киваю, проте залишаюсь на місці. Допоки не відчуваю спиною холод. Це звичне відчуття, котре враз стало неприємним, доповідає мені, що чужинець відійшов. В грудях чомусь поколює розчарування, коли, обернувшись, я переконуюсь, що залишилась на кухні сама.

До кімнати потрапляю без пригод. Вже засинаючи, роздумую, чи може таке бути, що якийсь незнайомий чужинець розуміє мене краще, аніж рідна сімʼя.

Незнайомий чужинець, імʼя якого не наважуюсь промовити навіть в думках.

Друг мого батька.

Мирослав.