Розділ 4

— Я не хотіла! Мамо, чесно, я… — кидаюсь у ноги, тільки-но двері моєї кімнати гепають за її спиною.

— Розкажи-розкажи! — злісно вимовляє просоченим недовірою тоном. — Поплач мені тут! Яка ганьба. Яка ганьба, Амаль! Заглядатися на чоловіка! Ти подумала, у якому світлі виставила батька? Ти взагалі бодай про щось подумала? А я скажу: ти не думала! Зайшлася тут в риданнях хотіла-не хотіла. Дякуй, що батько не прийшов, з гостем залишився, він би тебе не пожалів!

Мовчу. Долонями закриваю залите слізьми обличчя та мовчу. Мені нічого сказати. Хочу провалитися крізь землю, зникнути. Знаю, що винна.

Мама проходить вглиб кімнати, оминаючи мене та продовжує безжальні тортури:

— Ти дозволила торкатися себе, розглядати! Де твій сором? Цьому я тебе вчила?

— Я не дозволяла! Він сам! — скрикую в безсиллі, відвівши руки від лиця. Повертаюсь до неї у дитячій надії, що вона зрозуміє, зглянеться.

— Сам?! — майже кричить. — А хто витріщався на нього всю вечерю? Думаєш, я не помітила? Думаєш, не помітила тільки я? За кого ти нас маєш? За незрячих?! — її гнів не вщухає. Мама розпалюється все сильніше, згадуючи мою непристойну поведінку.

— Але що я могла?

— Мовчи! Мовчи, я сказала! Ти жінка. Якби не твої розбещені погляди, якби не твої огидні натяки, він би не зробив висновок, що має право.

Машу головою зі сторони в сторону. Це не так! Я не… Ніколи! Та замість заперечень з рота вириваються тільки схлипи. Знову нестримані. Кімната наповнюється тишею, порушену лиш моїм тяжким диханням пролитих сліз. Коли мама заговорює знову, її голос спокійніший, проте загрозливіший.

— Слава Аллаху твій батько дослухався порад Вахаджа. Дуже скоро твоїм вибрикам прийде кінець. Не навчилася триматися гідно сама, навчить чоловік.

Обертаюся та тягну до матері руки. Слова благання зупинити заручини вже готові злетіти з вуст та перед тим, як це стається, вона залишає мене наодинці з собою. Просто виходить за двері, тихо причинивши їх за собою, так і не глянувши у мій бік.

Від себе не втекти. Я й не намагаюсь.

Не знаю, скільки просиділа ось так, на підлозі з підібганими ногами, та варто зробити спробу піднятися, мʼязи відгукуються колючим болем. Розтираю затерплі ікри та повільно підводжуся. Я обовʼязково поговорю з мамою стосовно цього шлюбу. Мені лише вісімнадцять, можна кілька років побути біля родини.

Нестерпно хочеться пити, але виходити… З сумнівом дивлюсь на двері та залишаюсь прикутою до місця. Замість того, щоб спуститися вниз, підходжу до вікна, споглядаю на охайний доглянутий двір. На веранді поверхом нижче бачу силует, проте розібрати, кому він належить звідси не вдається, і я переводжу погляд на вольєр Турима. Бідолашний, сидить під замком. Йому б побігати…

Як ми з тобою схожі, мій улюбленець.

Увагу привертає червоний вогник на тому місці, де примарилась фігура. Вогник повертається у мій бік, переміщується трохи вгору. Я дивлюсь на вогник, а той, кому він належить… Дивне відчуття палаючої шкіри знову огортає. Підіймаю руку та торкаюся шиї, вона чутлива, немов наелектризована. Так, наче він дивиться прямо на моє вікно. На мене.

Відсахуюсь. Не може бути! Кімната підсвічена нічним світлом чотирьох світильників на стелі. Але хто б це не був, він не міг мене бачити. Не міг.

Закушую губу, прикладаю крижані пальці до скронь. Я сама собі вигадала це відчуття, намалювала у темряві того, кого навіть не знаю. Сором!

Голова розколюється, горло дере від спраги. Переводжу погляд на годинник — майже четверта ранку. За усю ніч не те що очей не зімкнула, навіть ліжко не розстелила. Підходжу до вікна та обережно виглядаю на вулицю знову. Я запевняю себе, що це не пуста цікавість, а справа суто у власній безпеці. Та нікого не бачу.

Треба трохи відпочити. Бодай кілька годин. Я обхоплюю себе руками та скидаю карамельну сукню. Розв’язую хустку, запускаю пальці у волосся, масажуючи шкіру голови. Підходжу до шафи та, відкривши дверцята застигаю. Повертаю голову у бік ліжка та у протилежний — на двері. Я дуже хочу пити, а наповнити водою глек, що стоїть на тумбі просто не встигла.

Роздумую, наскільки розлютиться мама, побачивши мене внизу. Дуже сильно. Але на вулиці ще навіть не світає, дім спить. Зрештою, я тягну домашню сукню, вдягаю її й, занісши руку над хусткою, вирішую йти без неї. Я нікого не зустріну. Просто візьму склянку води, навіть глек не тягтиму, щоб не затримуватись.

Чи треба казати, що просуваючись коридором, я ступаю підлогою, наче вона ось-ось обвалиться? Спускаючись сходами, молюся Аллаху, щоб жодна з них не скрипнула. А опинившись внизу, підхоплюю поділ сукні і на мисочках біжу на кухню. І лише тоді, коли мої руки лягають на мармурову поверхню стільниці, видихаю.

Надто зарано видихаю, як виявилось.

— Доброї ночі, Амаль, — чую позаду і моє серце ухає вниз. Такий оксамитовий голос належить лише одній людині, котру я знаю.

Чужинець.

Мирослав.