Розділ 3

— Ти з ґлузду зʼїхала! — повернувши до мене голову, шипить Іхман, коли чоловіки виходять на двір, а ми вдвох зникаємо на кухні.

Зані вже встигла викласти мабруме та пішла змінювати тарілки. Я намагаюсь не звертати уваги на тремтячі руки, щоб акуратно розкласти на велике блюдо пахлаву, поки невістка порційно нарізає кнафе.

— Я… просто розгубилася. Така новина… Я ж не очікувала… — пищу, щоразу збиваючись на півслові.

Думки роєм джмелять у голові, тіло, наче деревʼяне. Я просиділа за столом не менш ніж годину, а все одно не можу повернути самоконтроль.

— А кого з нас попереджали, Амаль? Це тобі навчання з невірними так в голову вдарило?

Я дивлюся перед собою та відчуваю, як перша сльоза ось-ось зірветься з вій, лишаючи слід мого горя тим, кому не можна його бачити. Іхман спостерігає за мною кілька довгих секунд й, перевівши подих, прикриває очі. Вона кидає стрімкий погляд за спину, на двері, щоб переконатися, що ми досі самі. Та, залишивши гостру лопатку на металевому блюді, де різала десерт, підходить до мене й шепоче на вухо:

— Невдовзі ти заспокоїшся, правду кажу. Найгірше спочатку: прийде відчай, душа рватиметься на шматки. Ти тільки плакати так навчись, щоб чоловік не бачив. Потім звикнешся, діватися нікуди, так заведено. Знайдеш щастя в дітях, у власному домі, а там, гляди, і час бігтиме швидше.

Я повертаюся, щоб подивитися на неї своїми величезними від шоку очима. Як це звучить… Аллах, як же жахливо звучить! «Плакати, щоб чоловік не бачив», «знайдеш щастя в дітях»… А останнє? «Час бігтиме швидше». Це вона про що? Про…

— Ти не кохаєш його… — промовляю тихіше, ніж тріпочуть крила метелика при польоті.

Я усвідомила це тільки-но зараз, у цю саму секунду… Адже й не думала ніколи, що може бути інакше. Вахадж і зараз статний та вродливий, він був красивим та молодим, коли Іхман перетнула поріг нашого дому. Старший брат суворий та категоричний, проте невістка завжди зʼявлялась перед нами усміхнена і задоволена життям. Я й припустити не могла ніколи, що все це лиш тому, що вона навчилася плакати, аби ми не бачили. І чоловік… Навчилася? А чому їй потрібно було навчитися не плакати при ньому? Що він робив?!

Намистини здогадок у моїй голові нанизуються на нитку так швидко, що, коли місце на уявному ланцюжку закінчується, я забуваю, як дихати. Іхман… Вона завжди була добра до мене. А Савсан? З нею те саме? Вона теж навчилася терпіти та догоджати Баширу?

— Іхман, — різкий голос брата Вахаджа звучить настільки несподівано, що кригою покрите листя у сонячну спеку не викличе стільки емоцій.

Жіночі очі навпроти стають просто скляними, обличчя бліднішає і, мені здається, вона зараз просто знепритомніє. Але Іхман тягне носом повітря, прикриває очі, немов кліпає на миттєвість довше, а тоді повертається до нього й з усією лагідністю відказує:

— Які чудові сережки сьогодні на Амаль. Не втрималась, щоб не роздивитись ближче, — і дійсно бере у руку камінчики, що звисають вздовж мого лиця, але боляче колить нігтем шию. Це щоб я отямилась.

Вахадж небезпечним звіром крокує вперед, схиляє голову та дивиться у вічі своїй дружині:

— Ти маєш бути слухняною, Іхман, — пестить її щоку, але зараз ця ласка не видається мені полюбовним жестом. Я вбачаю у ній хижість. — І тоді матимеш більше. Все, що я вважатиму за потрібне дати тобі.

— З радістю доставлю тобі щастя, — із мʼякою посмішкою схиляє голову Іхман.

Вахадж переводить погляд на мене. Сковтую.

— Вітаю з подією, Амаль. Бажаю щастя.

— Дякую, брате Вахадж.

— Прискортеся, ми вже чекаємо, — наказує він та залишає кухню. А ми з Іхман дивимось одна на одну та одночасно видихаємо.

Тепер у нас є одна на двох таємниця. Це тому, що й горе стало спільним.

Далі приходять Зані та Савсан і поговорити навіть пошепки більше не вдається. Вони забирають блюда з мабруме та пахлавою, з якою мені все ж вдалося впоратися, й несуть на стіл. Ми з Іхман, розуміючи, що й без того затрималися, хутчіше підхоплюємо тарілочки з кнафе і також відправляємося у велику їдальню.

Ми зʼявляємося в обідній залі одночасно. Поки Іхман ставить солодощі перед батьком та мамою, я ж зупиняюсь поруч із незнайомцем з дивним імʼям.

Ми-ро-с-лав. Довге та жалить язик.

Тепер я обачно ховаю очі додолу, проте шкірою відчуваю пекучий погляд. Мені видається, цей чоловік дивиться не віддаючи данину ввічливості, а зацікавлено. Так, як дивляться мужчини, котрим не можуть заборонити дивитись.

Роблю крок ближче, підходжу до нього з правого боку, простягаю ліву руку та ставлю тарілочку на стіл. Видихаю. А горло, ніби важка рука перехоплює, тому що відчуваю, як мого стегна торкаються пальці.

Ледь-ледь, мимохідь, але… Все ж…

Застигаю, не знаходячи в собі сили поворухнутись. Чужинець посувається у кріслі, секундне торкання вмить зникає і я бачу, як кисті мужніх рук спираються на стіл.

Він просто змінював позу, — розумію я, але збентеження відгукується швидким серцебиттям.

І тоді він повертається до мене, ми зустрічаємося очима, а я роблю перший за останні довгі секунди вдих. Надто голосний та хоробрий у цій тиші недозволеності подібної розкоші бути собою. Тарілка вислизає зі слабких пальців, дзвін розбитого посуду пронизує мої нерви, а уламки розлітаються навкруги.

До крові закусивши губу, мішком гупаю на підлогу та якомога швидше підбираю залишки тарілки голими руками. Аж поки не відчуваю торкання. Гарячі пальці смикаються на підборідді та тягнуть вгору, а мені не лишається анічого більше, як підняти голову. І погляд.

— Все добре, не хвилюйся. Ти поранилась, — говорить до мене чужинець оксамитовим голосом.

— Амаль, іди до своєї кімнати. На сьогодні достатньо, — сердито рявкає батько. — Зані, прибери тут все.

• мабруме, кнафе, пахлава — національні східні солодощі.