Розділ 2

Піднявшись у кімнату, приймаю душ, сушу волосся і зовсім трошки підмальовую очі. Для виходу обираю глибокого карамельного кольору сукню, хустку на голову трохи темнішого відтінку та набір коштовностей з коричневими діамантами. Сережки візуально подовжують шию, пара перснів прикрашають пальці, а кольє та кілька браслетів робить мене вишуканою. Все вкупі — скромність та елегантний вигляд — мають підкреслювати статус батька та заможність родини. Я спускаюсь вниз вже за кілька хвилин, взувши закриті черевички.

Не знаю, чи вже прибув гість, проте якщо й так, то провели його до обідньої зали. Я ж завбачливо заглядаю на кухню, де Зані наводить лад.

— Приїхав? — питаю, понизивши голос.

— Так, проходь до столу, Амаль.

Я киваю та прямую довгим коридором. До мене долинає грудний сміх батька, і цей рідний з дитинства звук настільки плекає слух, що я й сама несвідомо всміхаюся. Люблю, коли тато в гарному настрої, частіше він хмурить широкі брови, повністю сконцентрований на справах. Перед тим, як зробити крок, зупиняюсь за рогом та глибоко вдихаю. І лиш після цього ступаю в арку.

Погляди тих, хто зібрався за овальним столом зосереджуються на мені, змушуючи застигнути мармуровою скульптурою. Я почуваюся ніяково через те, що спізнилася, через те, що своєю появою перервала розмову.

— Добрий вечір, — опускаю очі, сковтнувши клубок сухим горлом.

— Проходь, Амаль, — батько змахує рукою, підкреслюючи свої слова.

Я так і роблю: прямую до єдиного вільного місця поруч з Іхман, дружиною старшого брата Вахаджа. Обережно опускаюсь у крісло, слідкуючи за рухами та рівною спиною. Відчуваю на собі погляд та, піднявши очі, натикаюся на незнайомця, що неприховано спостерігає за мною. Одразу ж ховаю очі й чомусь червонію.

Я дивилася на нього менше секунди, але вже зараз несміливим шепотом внутрішнього голосу зізнаюся, що він дуже красивий. Ця думка хвилює розум, і я мимоволі кидаю стрімкий погляд на маму. Вона зайнята салатом та зовсім не дивиться на мене, проте я все одно почуваюся злодюжкою.

О, Аллах, чула б вона мої думки!

— Амаль — моя єдина дочка, мій діамант, прикраса нашої родини, — з гордістю мовить тато. Стає ніяково, адже коли двоє моїх старших братів одружилися, родина збагатіла ще на двох доньок. Зараз я відчуваю провину перед Іхман та Савсан.

— Ти маєш дуже гарну родину, Еміре, — у відповідь говорить незнайомець, в голосі якого не важко розібрати повагу.

Мені кортить подивитися ще, розгледіти найдрібніші риси того, хто так вміло відповідає на питання з прихованим підтекстом. Адже чоловікам не слід робити компліментів жінкам, що не належать їм або не є членами родини. Це неповага, плювок в душу.

— Це так. Я зробив усе, щоб мої діти виросли гідними людьми й ні в чому не мали потреби.

Жінки за столом зайняті їжею і я, задля уникнення зайвої уваги, беру з ближньої тарілки тарталетку з паштетом та кладу трохи салату з хурмою. Звичайно, запрошення повечеряти разом несе суто коректне ставлення нашого дому до європейського гостя. Ми не влізаємо у розмову, щоб не заважати чоловікам, але на пряме питання відповісти можна.

— Амаль твоя наймолодша дитина чи я помилився?

— Все правильно памʼятаєш, Мирославе. Наостанок Аллах нагородив мене дівчинкою, — батько тепло всміхається своїм словам та продовжує: — але і вона скоро залишить цей дім. За місяць Амаль виходить заміж, більше ви не побачитесь.

Ось так тато вирішив моє майбутнє. Певна, цю думку він виношував довго, а озвучує за столом перед чужинцем, не вважаючи за потрібне навіть попередити мене.

Ця новина, наче ляпас. Виделка з огидним звуком дзвякає об тарілку, скроні пульсують, перед очима пливе.

Я не знала… Вперше чую…

— А вона хіба не вчиться? — не усвідомлюючи, що роблю, підіймаю голову й фокусую погляд прямо напроти — на чоловікові, котрий промовляє ці слова. Він дивиться на мене, пронизуючи яскравою темрявою очей.

— У нас інші звичаї, Мирославе, — відрізає батько. — Ваші жінки егоїстичні, наші — створені для чоловіків. Їй не потрібен університет. Амаль виховували для іншого.

Усвідомлення, що власна розгубленість не залишилася непоміченою приходить тоді, коли мою гомілку пронизує біль. Але у цей момент я невимовно вдячна Іхман за грубість. Негайно опускаю голову й навіть думати боюся, що помітила мама або, ще гірше, брати чи батько. Коли уявляю реакцію тата, тіло сковує справжнісінький жах. Аллах, тільки не це!

Попри мою поведінку розмова за столом продовжується. За гомоном своїх думок, я не вловила, що говорив чоловік з незвичними очима кольору океанського шторму, проте прислухаюся до слів батька. Почути якомога більше наразі видається життєво важливим.

— Не знаю, скільки Аллах відведе мені, але я хочу світлої дороги усім моїм дітям. Донька має бути у надійних руках, захищеною нікахом, і я бажаю сам влаштувати їй гідне життя. Моя Амаль заслуговує найкращого.

Мої очі сверблять від сліз, котрі я стримую зусиллям слабкої волі. Тато піклується про мою долю, опікується майбутнім. Я маю бути вдячною… Маю бути…

• Ніках — шлюб в ісламському сімейному праві.