Розділ 1

— Амаль, а як щодо тебе? — звертається до мене Дейв. — Хоч раз прикрасиш нашу компанію, заморська принцесо?

Навкруги лунають смішки — передбачення моєї очевидної відповіді.

І я можу зрозуміти. Немає приводу для сумнівів, що для одногрупників мої постійні відмови виглядають нічим інакшим, аніж гидування загальних посиденьок. Для мене ж погодитись означає піти проти сімʼї.

— Я б дуже хотіла, справді, — посміхаюсь, дивлячись на хлопця. Та зустрівши прямий погляд, опускаю очі. — Але, на жаль, не можу. Вибачте… — додаю вже тихіше.

— Як неочікувано! — саркастично коментує Ребека, — Нащо тільки пропонував?

— Звичайно, вона не йде. Ми ж для них брудні, розкуті!

Колючі перемовини дівчат звучать з неприхованим бажанням висміяти. Вони не цураються обговорювати мене і в очі, і поза спиною. Я ще раз перепрошую, залишаючи за собою вихованість та прощаюся, удаючи, що ці слова не чіпляють мене. І лише після цього маю змогу піти.

Спускаючись сходами, приховати сльози не вдається. Наша родина переїхала в Лондон пʼять років тому з Амману у справах батька. Школу я закінчила тут, потім тут же вступила в університет, проте «своєю» так і не стала. Загалом через те, що відвідування розважальних зустрічей у нашій родині заборонено. Нехай батьки й дозволили здобувати освіту, та скоріше тому, що тато не вбачає у цьому багато поганого. Це як хоббі. Когось віддають на танці, аби зайняти вільний час, я ж вчуся. Про те, щоб працювати мови не йде. Моє майбутнє цілком зрозуміле, без шансу на оману. Мене видадуть заміж за заможну людину нашої віри, котрого батько вважатиме гідним. Чоловік відповідально забезпечуватиме родину, я ж займатимуся домом і майбутніми дітьми. Так було споконвіку, так буде зі мною.

Одна з найважливіших умов навчання — вчитися на відмінно, як і все інше, що роблю. Я маю бути доглянутою, охайною, обережною у висловлюваннях, плавною в рухах, поступливою, шанобливою, з вдячністю приймати рішення батьків, братів, майбутнього чоловіка. Бути достатньо мудрою, щоб помічати лише ніжне ставлення до мене та не приносити смуток у дім. Також відповідати вимогам ідеальної господині, стати показовою матірʼю, котра виховає достойних синів свого чоловіка. Я маю відповідати своїй родині, своєму роду, нести гідність. Багато сімей в Йорданії усучаснюють своє життя, наша ж залишається вірною традиціям.

Біля університетських воріт очікує водій, і я кидаю погляд на екран смартфона — затрималась на чотири хвилини. Завбачивши мене, Марут виходить та відкриває двері седана.

— Добрий день, — вітаюсь вдруге за сьогодні перед тим, як прослизнути на заднє сидіння.

— Добрий день, Амаль.

Двері тихо гуркають, а я пристібаю пасок безпеки. Цей обмін любʼязностями — і все, про що ми розмовляємо з Марутом. Не те щоб заборонено, Марут — довірена людина батька, він давно одружений і років йому точно за сорок. Просто переймається, що обмовлюсь татові, братам або мамі, і це скомпрометує його з непривабливого боку. Я остерігаюся того ж, тому, своєю чергою, також мовчу. Ніколи не знаєш, хто і в якому ракурсі розповість про тебе.

Машина в’їжджає у ворота, котрі Марут відкрив пультом. Ще кілька хвилин авто їде гравієм та гальмує біля ґанку. Я, звісно ж, залишаюсь сидіти в очікуванні водія, який виходить, щоб відкрити для мене двері.

— Дякую, бажаю гарного дня, — вимовляю, проходячи повз чоловіка.

— Навзаєм, — ввічливо киває у відповідь Марут та сідає в машину.

Хмурю брови через те, що Турим, наш алабай, подарований мені кілька років тому, не вибіг зустрічати. Пояснення такій поведінці може бути лише одне — у нас гості, і Турима зачинили, щоб не лякав. Він добрий собака, розумний, дресований, але коли наша родина приймає поважних людей, випробовувати здобутки молодого алабая батько не бажає. Роблю кілька кроків назад, щоб було видно вольєр та, переконавшись, що Турим там, швидше підіймаюсь бетонними сходами.

У передпокої залишаю плащ, повісивши його у шафу, та проходжу вглиб будинку, одразу ж звернувши на кухню. Я не маю зіткнутися з батьком або гостями, щоб не заважати.

Мама, немов відчувши мою появу спиною, залишає ніж на дошці та повертається до мене.

— Амаль, чому так довго?! — вона дивиться суворо, в очах ясно видно незадоволення, і я внутрішньо підбираюся. — Швидко перевдягатися!

— Добрий день, — вимовляю та схиляю голову трохи вперед, кивком демонструючи повагу, — ви не попереджали про гостей. Я лиш здогадалась по тому, що Турим зачинений, — кажу і тільки вимовивши розумію, яку нісенітницю сказала.

І мама не залишає цю нестриманість непоміченою.

— А я маю тебе попереджати? Ти тепер вирішуєш явитися в дім чи ні? Чому ти затрималась сьогодні? Десять хвилин, Амаль. Де ти була? — мамині темні очі мружаться, тиснуть тяжким поглядом.

Я завжди хвилююся, коли чую подібне. Завжди мені моторошно, попри те, що жодного разу не зробила нічого дурного. Одна лише підозра, і моє тіло клякне, а язик прилипає до піднебіння. Це тому, що кожнісінький крок контролюється й найменша провинність карається жорсткими наслідками. Я не знала іншого, проте збрешу, якщо скажу, що ніколи не хотіла бодай на годиночку помінятися тілами з однією з наших студенток. Мені просто цікаво дізнатися, як це — ходити у кафе коли забажаєш, з ким забажаєш і у чому забажаєш. Таке дивне життя… Ніяких заборон і стільки забаганок.

Мене вчили, що вседозволеність — гріх. Плутає мозок, губить гідність. Звичайно, ніхто про мої розпутні думки не знає. Все починається з найменшого: спочатку сама йдеш у ресторан, а потім ганьбиш родину.

— В університеті. Марут забрав мене майже одразу після пар. Я лише на чотири хвилини затрималась, — додаю, згадавши слова водія. Краще зізнатися самій.

— І що ти робила цей час? — вона виставляє руки в боки, вимагаючи відповідь. Мені не можна зволікати. Кожна секунда мовчання автоматично натякає на провину.

— Сьогодні ввечері однокурсники збираються святкувати день народження Косса Еміртона. Вони зупинилися на виході з аудиторії обговорити деталі, і я не могла пройти до дверей, — звітую на одному подиху, пропускаючи уточнення «щоб мене не торкнулися», адже через це можу залишити навчання.