Епілог

Епілог

Королева Олена була у люті. Її син, принц Даніель, зрадив родину — і тепер її гнів обернувся на Хадіру, яку вона вважала втраченою. Вона не змогла втримати Даніеля, і це боліло.

Олена сиділа у своєму розкішному залі, оточена служницями. Поруч — принцеса Крістіна, її донька, яка мовчки спостерігала. Вона була незадоволена вчинком матері — як могла Олена вдарити Хадіру? Але Крістіна вирішила мовчати. Вона просто сиділа, ніжно гладячи руку матері.

І раптом тишу порушив голос королеви:

— Я винна перед нею… Я повинна вибачитися. Все через цього Даніеля. Він більше не частина нашої родини.

Крістіна була зворушена. Її мати нарешті усвідомила свою помилку.

— Не кажи так, мамо, — прошепотіла вона. — Якщо він так вчинив — нехай іде. Ми не тримаємо того, хто не цінує нас.

До них зайшов Логан — наречений Крістіни. Він став поруч, як завжди, коли вона потребувала підтримки. Крістіна розповіла йому, що сталося, і Логан міцно обійняв її.

А до королеви Олени зайшов емір Ібрагім. Вона розповіла йому, що їй соромно — за те, що вдарила Хадіру, за те, що звинуватила її у втраті Даніеля.

Ібрагім ніжно погладив її щоку.

— Не звинувачуй себе, — сказав він. — Головне — ти усвідомила, що була несправедлива до Хадіри.

Він міцно обійняв Олену.

— Нехай Даніель іде. Якщо в ньому залишилося хоч трохи честі — він повернеться. До нас. І до Хадіри, яка вже страждає.

Раптом до зали вбіг Джафар разом з охоронцями. Вони швидко вклонилися перед правителями, і Джафар промовив, ледве дихаючи:

— Ваші Величності… До нас увірвалися люди королеви Феліції. І сама Феліція з сестрою — вони хочуть побачити вас.

Ібрагім переглянувся з Оленою. Обоє не розуміли, що відбувається. Навіщо Феліції приходити сюди, якщо вони вже віддали їй Самію? Але, щоб не загострювати ситуацію, Ібрагім дозволив їм увійти.

У цей момент двері розчахнулися, і королева Феліція з’явилася — мов тінь у темряві. Вона була бліда, в темно-червоному вбранні, що нагадувало кров. Поруч — її сестра Алесія, така ж холодна, така ж небезпечна. За ними — озброєна свита.

Крістіна притиснулася до Логана, який міцно обіймав її. Їй було страшно — Феліція нагадувала їй вампіра з дитячих кошмарів.

Ібрагім з люттю вигукнув:

— Що за вторгнення в наш палац? Навіщо ви прийшли?

Олена додала, з гнівом у голосі:

— Ми ж уже віддали вам Самію. Чого ще ви хочете?

Алесія подивилася на перелякані очі принцеси Крістіни, яка ховалася в обіймах Логана, і з лукавою усмішкою промовила:

— Ах, ось вона — ваша донька, принцеса Крістіна. Ви приховували її від нас двадцять років…

Феліція додала з отруйною злістю:

— Ми дізналися, що у вас є донька такого ж віку, як була б моя сестра. Ви думали, що я нічого не дізнаюся?

Ібрагім, не стримуючи гніву, викликав охорону:

— Арештувати Феліцію і її сестру!

Але охоронці Феліції миттєво підняли зброю — винтівки, спрямовані на зал. Напруга стала нестерпною.

Феліція зробила крок уперед, її голос — холодний і владний:

— Заспокойте свій гнів, еміре. І не смійте мене арештовувати. Як ви посміли обманути мене? Ви думали, я нічого не дізнаюся?

Олена, з люттю в голосі, запитала:

— Як ви дізналися? Це неможливо…

Феліція відповіла, з отруйною усмішкою:

— Серед ваших королівських кровей ще залишилися чесні. І вони говорять мені більше, ніж ви думаєте.

Логан запропонував наляканій Крістіні тікати. Вона побігла з ним, тримаючись за його руку, але раптом люди Феліції наздогнали їх — один із охоронців ударив Логана, і той впав на підлогу без свідомості.

— Любий, вставай! — кричала Крістіна, схилившись над ним, трясучи його за плечі. Її голос був сповнений паніки.

У цей момент королева Олена та емір Ібрагім вигукнули:

— Крістіно, біжи! Швидше!

Але було вже пізно. Феліція різко схопила Крістіну за руки. Ібрагім наказав охороні затримати Феліцію, але вона, стискаючи руки принцеси, з червоними очима, мов вогонь, прошипіла:

— Не робіть жодного кроку. Інакше вашій доньці буде гірше.

— Відпустіть мене! — кричала Крістіна, намагаючись вирватися.

— Не чіпай мою доньку! — закричала Олена, в розпачі.

Феліція тримала Крістіну міцно, не відпускаючи, поки та боролася:

— Ні, дівчинко моя… Тепер ти будеш однією з нас.

— Відпустіть мене, прошу! — благала Крістіна, заплющивши очі.

— А як же наш договір? — вигукнула Олена.

— Ми ж віддали вам Самію! — додав Ібрагім. — Навіщо вам наша донька? Ви не маєте права!

Алесія підійшла ближче, її голос був холодним і безжальним:

— Вам не було боляче. Ви не відчували того, що ми з Феліцією пережили. Тепер ваша черга.

Крістіна продовжувала боротися, кричала:

— Відпустіть мене! Я зроблю все, що ви попросите!

Феліція з лукавою усмішкою відповіла:

— Звісно, зробиш. Ти змиришся зі своєю долею. Бо це — плата за гріхи твоїх батьків.

І раптом Олена впала на коліна перед Феліцією, сльози текли по її щоках:

— Візьміть мене… Це все через мене. Залиште її. Вона — моя дівчинка, моя донечка…

Ібрагім нахилився поруч, його голос був тихим, але щирим:

— Пробачте нас… Ми не хотіли віддавати її вам. Ви маєте зрозуміти нас…

Раптом Логан почав приходити до тями. Лежачи знесилений на холодній мармуровій підлозі, він побачив, як Феліція стискає руки переляканої Крістіни. Логан закричав, хрипло, але з відчаєм:

— Залиште її, прошу вас!

Феліція, не звертаючи уваги, звернулась до Олени та Ібрагіма:

— Моя сестра могла б бути живою, якби ви її не вбили...

Вона подивилася на Крістіну — в її очах був жах.

— Тепер ти повинна забути всіх, кого знала і любила. Тепер ти — моя донька.

Крістіна, стискаючи зуби, дивилася Феліції просто в очі. Її голос був твердим, хоч і тремтів: