Глава 38. Настали погані події...

Глава 38. Настали погані події...

Мускат, Оман, приватна вілла принца Теязіна.

Сонце вже схилялося до горизонту, коли принц Теязін запросив Хуссейна зіграти в нарди. Вони сиділи на терасі, де вітер приносив запах моря і спеки.

— Шейхи-принци з Катару кажуть, що тимчасовий емір Савва готує щось велике, — сказав Теязін, кидаючи кістки. — Він хоче захопити Санторіні. Скоро.

Хуссейн мовчав. Його пальці торкалися фішок, але думки були далеко.

— І ще, — додав Теязін, — кажуть, принцеса Вікторія заручена з Дем’яном. Це офіційно, вже всі говорять про це.

Фішка випала з рук Хуссейна. Він різко підвівся.

— Я більше не граю, — сказав він коротко і пішов, залишивши Теязіна в здивуванні.

Кабул, Афганістан, вілла Хуссейна, пізній вечір.

Хуссейн сидів у своєму кабінеті, перед ним — нарди, які він перевертав знову і знову. Його погляд був темний, як ніч за вікном.

Вікторія… Він знав її з дитинства. Їхні батьки домовлялися про шлюб. Їхня доля мала бути спільною. Але тепер вона з іншим. З Дем’яном.

— Це не його місце, — прошепотів Хуссейн. — Це моє.

Він натиснув кнопку дзвінка. До кімнати увійшов старший слуга.

— Знайдіть Дем’яна. Дізнайтесь, де він, з ким, що планує. І повідомте моїм братам. І… передайте все батькові. Абделю Кадербаю має знати.

Слуга кивнув і вийшов.

Хуссейн залишився наодинці. Його погляд був холодним, рішучим. Це вже не просто ревнощі. Це була війна за честь, за спадок, за любов, яку він вважав своєю.

Кабул, Афганістан, палац Кадербая, ніч.

Абдель Кадербай сидів у своєму кабінеті, коли до нього увійшла принцеса Еман з Дубаю — колишня дружина Тимофія, жінка з гострим розумом і ще гострішим бажанням помсти. Її очі палали, голос був холодним.

— Я прийшла не заради дружби, — сказала вона. — Я прийшла, щоб ви знали, що ваша родина стала посміховиськом.

Кадербай не відповів. Він лише підняв брову.

— Принцеса Вікторія, — продовжила Еман, — Заручена з простим лікарем. Не з еміром. Не з принцом. А з чоловіком без титулу. Це вже знає Катар. І вони готуються переглянути договір.

Тиша в кімнаті стала важчою за мармурові стіни.

Кадербай повільно підвівся. Його обличчя залишалося спокійним, але всередині вирувала буря.

— Це зруйнує союз, — сказав він. — І мій молодший син… Хуссейн… він не витримає. Він замкнеться. І почне мстити.

Еман усміхнулась.

— Тоді дійте. Поки не пізно.

Коли вона пішла, Кадербай викликав радника.

— Підготуйте аудієнцію з еміром Ібрагімом. Я маю поговорити з ним. Особисто.

Він дивився у вікно, де ніч здавалась безмежною. Його думки були про честь, про владу, про сина, який втрачає себе. І про жінку, яка стала символом непокори.

Мускат, Оман, приватна вілла принца Теязіна.

У пустелі, де зорі падали в тишу, Аміран ішов уперед, несучи не лише меч, а й ідею. Він більше не був утікачем. Він став голосом тих, хто втомився мовчати. Його очі — не лише повні болю за втрачене кохання, а й гніву за тих, кого придушили титули, закони й страх.

Він збирав прихильників — купців, вигнанців, воїнів, тих, хто колись служив при дворі, але був відкинутий. Його називали Піщаним голосом, бо його слова були як вітер: вільні, але здатні нести бурю. І буря почалася.

Вони підняли повстання у палаці Теязина, що стояв серед мармуру й спеки Оману. Охоронці билися з людьми, але ті не відступали. Факели палали, крики змішувалися з піснею свободи. Аміран ішов уперед — не як воїн, а як той, хто прийшов врятувати свою кохану.

— Ми йдемо не за жінкою, — казав він. — Ми йдемо за правдою. Але якщо вона обере свободу — вона стане її символом.

У палаці Сибіл сиділа в залі з мармуру та золота. Її сукня була важкою, як її титул. Шепоти повзли між колонами: Аміран живий. Він іде. Але ніхто не знав — навіщо.

Теязин був спокійний. Його влада трималася на страху й традиції. Він любив Сибіл — по-своєму. Але він не розумів, що любов — це не клітка, а вибір.

— Якщо він прийде — він загине, — сказав він. — Я не дозволю зруйнувати те, що ми побудували.

Сибіл мовчала. Але всередині неї все палало. Вона не знала, кого боїться більше — чоловіка чи того, кого досі любить.

Уночі, коли палац спав, Аміран прийшов. Не сам — з голосами, з факелами, з правдою. Він не ховався. Він увійшов до головної зали, де сидів Теязин, оточений охороною, що вже втомилася від бою.

— Я прийшов за нею, — сказав Аміран. — Я її кохаю та не покину.

Сибіл увійшла. У її очах — буря. Вона дивилася на двох чоловіків, між якими була її доля.

— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою? — запитала вона.

— Так, — відповів Аміран. 

Теязин підвівся. Його меч блиснув, як останній аргумент.

— Якщо ти підеш — ти більше не принцеса.

Сибіл зняла корону. Вона поклала її на підлогу, як віджилий символ.

— Я ніколи нею не була.

Але Теязин не хотів відпустити її. Його очі спалахнули гнівом, і він кинувся вперед.

— Ти не маєш права йти! — вигукнув він, і в пориві люті вдарив Сибіл.

Вона впала на холодну мармурову підлогу, її сукня розгорнулась, як зламане крило. Аміран миттєво став між ними, його меч блиснув у світлі факелів.

— Досить! — сказав він, голосом, що прорізав тишу. — Ти втратив її не зараз. Ти втратив її тоді, коли перетворив любов на клітку.

Мечі зійшлися. Теязин бився з люттю, Аміран — з вірою. І коли лезо Амірана торкнулося плеча Теязина, той похитнувся, втративши рівновагу — не лише тілом, а й владою.

Аміран підійшов до Сибіл. Вона підвелася, тримаючись за його руку. Її очі вже не були повні страху — лише рішучості.

Вони вийшли з палацу разом. Не як втікачі. Як ті, хто обрали себе. А палац залишився позаду. І з ним — стара влада. Охоронці не пішли за Теязином. Дехто опустив мечі. Інші — вийшли слідом за Сибіл. Теязин залишився сам. Його трон — порожній. Його слова — більше не закон.