Глава 37. Вихід із кризи

Глава 37. Вихід із кризи

Афіни, Греція

Темрява в гаражі була глухою, але Янніс чув. Голоси. Хасан говорив з кимось:

— Знайдіть Еміне. Вона має повернутися. Але Дем’яна — все одно прибрати. Він не повинен заважати.

Ці слова були, як удар. Янніс завмер. Його серце закалатало. Еміне в небезпеці. А Дем’ян — мішень.

Він почав рухатися. Мотузки на зап’ястках були тугі, але він знайшов уламок металу — і почав терти. Кров виступила на шкірі, але він не зупинявся. Його думки були лише про одне: знайти Еміне раніше, ніж вони.

Нарешті — мотузка луснула. Янніс, ледве тримаючись на ногах, пробрався до дверей. Один охоронець стояв спиною. Янніс схопив його, ударив — і той звалився.

Він вибіг у ніч. Повітря було холодним, але свобода — пекучою. Він знав, куди йти. Еміне могла бути лише в одному місці — у старому будинку її матері, біля узбережжя.

Його ноги несли його крізь темряву, крізь страх. Він не мав права зупинятися. Бо якщо він не встигне — Еміне може зникнути назавжди.

Вашингтон, США

Еміне мила підлогу в дешевому мотелі, де рекомендовала принцеса Вікторія. Її руки тремтіли, спина нила, але вона не зупинялась. Вона не мала права на втому. Вона була вагітна. І мала вже одного сина, якого треба було годувати.

Її думки повзли, як тіні: Дем’ян більше не мій. Він належить їй. Принцесі. Я бачила, як він цілував її. Як дивився з любов’ю, яку колись дарував мені.

Сльози не лилися — вона вже виплакала все. Але серце стискалося.

Раптом — гуркіт у двері. Люди Хасана. Вони увірвалися, схопили її сина. Еміне закричала, але її голос потонув у паніці.

Хасан з’явився, мов тінь, у дорогому пальто, з холодною усмішкою:

— Повернись додому. Я не чіпатиму Дем’яна.

— Я тобі не вірю, — прошепотіла Еміне. — Я не повернусь.

Хасан схопив її за руку, силоміць посадив у машину. Її син плакав, дивлячись, як матір тягнуть силоміць.

Але раптом — постріли. Крики. Люди Хасана попадали на землю.

Янніс. Він з’явився, як буря. Зброя в руках, очі — палаючі.

— В машину! — крикнув він, хапаючи Еміне і її сина.

Вони сіли, і машина рвонула з місця. Еміне притискала сина до грудей, а Янніс дивився в дзеркало заднього виду.

Хасан стояв серед хаосу, з розбитим обличчям. Він зрозумів: Янніс живий. І тепер — небезпечний.

— Знайти Еміну. Убити Янніса. А потім — Дем’яна, — прошепотів він, стискаючи кулаки.

Еміне сиділа на задньому сидінні машини, притискаючи сина до грудей. Її руки тремтіли, очі були повні сліз, але вона мовчала. Янніс вів машину мовчки, його погляд був зосереджений, а щелепа стиснута. Він знав, що часу мало.

— Я не просто прийшов тебе врятувати, — нарешті сказав він, не відводячи очей від дороги. — Я прийшов повернути тебе до Дем’яна.

Еміне здригнулася. Її голос був тихим, але гострим:

— Дем’ян… він уже не мій. Я бачила, як він цілував Вікторію. Він дивився на неї так, як колись на мене.

Янніс стиснув кермо сильніше.

— Це неправда. Він заплутався. Вікторія — це політична гра. А ти — його серце. І я не дозволю, щоб тебе стерли з його життя.

— Навіщо тобі це? — прошепотіла Еміне. — Чому ти так борешся за нас?

Янніс нарешті поглянув на неї. Його очі були повні рішучості.

— Бо я бачив, як вас розлучили. Я знаю, що Хасан брехав, що він зруйнував усе. І я не дозволю, щоб Вікторія стала частиною цієї брехні. Дем’ян має знати правду. Він має побачити тебе. І зробити вибір сам.

Еміне стиснула сина сильніше. Її голос був тихим, але твердим:

— Я вагітна, Яннісе. І я не знаю, як жити далі. Я не можу повернутись. Не можу довіряти. Не можу знову втратити.

Янніс загальмував. Машина зупинилась біля старої заправки. Він повернувся до неї, його очі були повні болю:

— Ти не одна. Я не дам йому торкнутись тебе. Я не дам йому забрати твоїх дітей.

Еміне дивилась на нього довго. Її очі наповнились слізьми, але цього разу — не від страху. Від надії.

острів Санторіні, село Фінікія

Сергіос сидів за столом, притискаючи пальці до чола. Його думки були важкі, мов каміння. Як так сталося, що його старший син — спадкоємець, надія — закохався в принцесу Катару? Скільки разів він намагався переконати Нікоса забути її, відійти, зберегти честь… Але ні. Нікос сидів у своїй кімнаті, мовчазний, з поглядом, що тонув у власному горі.

Сергіос не міг забути того, що сталося у дворі. Те, як охоронці шейха-принца Діми поводилися з його дружиною. Як вона впала, вдарившись головою, як доньки плакали над нею, а Нікос — благав зупинити насильство. Цього він не пробачить. Ніколи.

Тепер він знав, хто такі аль-Шаф. Королівська родина, що прикривається титулами, але діє як завойовники. І він жалкував, що дозволив своєму брату Дем’яну пов’язати долю з принцесою Вікторією. Можливо, це була помилка. Можливо, вся їхня родина вже втягнута в гру, де любов — лише фішка.

Сергіос не знав, що сказати своїм батькам. Вони вже не молоді, їхнє серце не витримає ще одного удару. Як пояснити їм, що їхній онук закоханий у дівчину, яку не можна любити? Як зробити так, щоб Нікос назавжди забув Адіті?

Він підвівся, підійшов до вікна. За ним — ніч, виноградні лози, тиша. Але в його душі — буря.

— Якщо він не забуде її… — прошепотів Сергіос. — Я сам змушу його. Бо інакше ми втратимо все.

Машина стояла біля старої заправки, мов тінь у нічному ландшафті. Янніс мовчав, але його руки тремтіли на кермі. Еміне сиділа, притискаючи сина до грудей, і вперше за довгий час — не плакала. Вона дивилася на Янніса, і в її очах народжувалося щось нове. Не віра. Не довіра. А внутрішнє рішення.

— Якщо я повернуся до Дем’яна… — сказала вона повільно. — Я не буду просити. Я не буду благати. Я скажу йому правду. І якщо він не вибере нас — ми підемо. Назавжди.