Глава 36. Важливі події

Глава 36. Важливі події

Дніпро, Україна

Після весілля у Катарі, Настя та принц Амір вирішили, що хочуть відсвяткувати свою любов і в рідній країні Насті. Вони приїхали до України, де їх уже чекали мама Лідія, сестра Віра, дядько, друзі дитинства та сусіди, які пам’ятали Настю ще маленькою дівчинкою. Була тільки відсутня Світлана, яка залишилась одна у Катарі з проблемами. Разом із ними прибули й друзі Аміра — дипломати, науковці, митці — щоб побачити, як святкують українці.

Офіційна церемонія відбулася в місцевому РАЦСі. Настя була в простій, але елегантній сукні кольору шампанського, з ніжною вишивкою на рукавах. Амір — у класичному темно-синьому костюмі, з вишитим українським орнаментом на внутрішній підкладці — символічний жест поваги до культури дружини.

Ця скромна, щира церемонія дуже відрізнялася від розкоші катарського палацу, але для них обох вона була набагато ціннішою. Тут не було золота, але було щире тепло. Родина Насті була зворушена до сліз, бачачи, як їхня дівчина знайшла своє щастя. А друзі Аміра були вражені гостинністю, щирістю та глибокими традиціями українського народу.

До святкування приєдналися й сестри Аміра: Сьюза, Аманда, Ліана, Медіна та Сорайя, також був зведений брат Вахіт, і зведені сестри — Вікторія, Еліс, Сафія і Крістіна. Усі вони були присутні в РАЦСі, підтримуючи Аміра з гордістю та ніжністю. Деякі з них навіть одягли українські віночки, щоб вшанувати культуру Насті.

Після церемонії всі зібралися в затишному ресторані на березі річки. Столи були прикрашені польовими квітами, рушниками з ручною вишивкою, а на кожному місці лежала маленька листівка з побажанням від Насті та Аміра. Гості сміялися, співали, танцювали під живу музику — українські народні пісні чергувалися з арабськими мелодіями, створюючи чарівне поєднання двох світів.

Мама Лідія виголосила тост, у якому сказала:

— Я не просто віддаю доньку в іншу культуру. Я бачу, як вона стала мостом між двома народами. І я вдячна Амірові за те, що він не забрав її, а прийняв її світ.

Настя почувалася абсолютно щасливою. Вона дивилася на Аміра, на свою родину, на гостей — і розуміла: її життя стало цілісним. Її два світи — східний і західний — більше не борються між собою. Вони обіймають одне одного в її серці.

Поки Настя та Амір приймали вітання, сміялися з друзями й танцювали під українську музику, в іншому кінці ресторану сидів чоловік у темному пальті. Його очі не блищали — вони горіли. Принц Азіс, колись улюбленець двору, тепер був лише тінню того, ким був. Він дивився на брата, на усмішку Насті, і в його серці щось ламалося з кожним тостом, з кожним обіймами.

"Вони забрали все. Мою честь. Мій статус. Мою владу. І тепер святкують, ніби світ належить їм."

Азіс не просто спостерігав — він вивчав. Його погляд ковзав по гостях, по охороні, по маршрутах, якими ходили молодята. Він не був імпульсивним. Він був обережним. І небезпечним.

"Це не просто ревнощі. Це справедливість. Я поверну собі те, що мені належить. І вони заплатять — не кров’ю, а страхом."

Він вийшов у ніч, де вітер гнав листя по бруківці. Його кроки були тихими, але рішучими. У нього був план. І він починався тут — в Україні, серед святкування, де ніхто не підозрював, що рай вже тріщить по швах.

Тим часом Людмила, втомлена від болю та сумнівів, вирішила вилити душу своїй старшій сестрі Ірі. У тієї якраз був вихідний, і вона сиділа вдома, занурена в тривожні думки — перед очима все стояв затуманений погляд Олесі. Того дня в канцтоварах вона навіть не впізнала власну матір…

Раптом у дверях з’явилася Люда — трохи привітна, але з втомленим обличчям. Сестри тепло привіталися, і Іра щиро запросила її на чай:

— Зараз заварю. Сідай, відпочинь.

Через п’ятнадцять хвилин Люда вже тримала в руках чашку гарячого чаю й усміхнено сказала:

— Який смачний… Ти завжди вмієш підібрати аромат.

Вона раптом згадала, що прийшла не з порожніми руками — дістала з сумки рафаелло та печиво.

— До чаю, — сказала вона. — Я знала, що розмова буде довгою.

Іра була зворушена:

— Не варто було… Але дякую. Я відчуваю — ти прийшла не просто так.

Люда кивнула, опустивши погляд:

— Мені треба поговорити. Мені важко. Мене гризе… все.

Іра, з чашкою в руках, сіла навпроти:

— Я готова. Говори, сестричко.

Люда почала з найголовнішого:

— Віктор… Він виявився не тим, ким я його вважала. Він… бандит. Батьки все з’ясували. І це не просто підозри — це факти.

Іра застигла:

— Та ну… Що він зробив?

Люда розповіла все: про прослуховування, про таємну зустріч, про Сибіл, Амірана, про те, як Віктор використав її довіру. Іра слухала, жуючи рафаелло, і в її очах не було здивування — лише гірке підтвердження:

— Я завжди відчувала, що він — темна конячка. Надто гладкий, надто впевнений. Такі рідко бувають чистими.

Люда продовжила:

— Він не хотів, щоб я йшла. Благав. Казав, що все виправить. Але я… я не змогла залишитися. Я вибачилася перед Оленою. За те, що не повірила їй, коли вона попереджала.

Іра зітхнула, поставила чашку на стіл:

— Головне — ти пішла. Головне — ти обрала себе. А все інше… це вже минуле.

Люда слабо усміхнулася:

— Я просто хочу, щоб біль пішов. Щоб я знову могла довіряти.

— Ой, Людко, ну ти як завжди… як не вляпаєшся в щось, — зітхнула Іра, наливаючи чай.

Людмила, тримаючи чашку, усміхнулась:

— Та не кажи. Як почула, що Віктор підставив бідну Сибіл… та ще й принцесу Катару… У мене всередині все перевернулося. Навіть Олена знала — а я їй не повірила.

Іра похитала головою:

— Олена завжди відчуває, де брехня. А ти… ти просто хотіла вірити. Це не злочин.

— А знаєш, — продовжила Люда, — я ж намагалася повернутись до Колі. Він переживав за нас, за Сашу. Але… він став холодним. Навіть хоче отримати опіку над донькою. Я злякалась. От і повернулась до Віктора. А тепер…