Глава 31. Внутрішня боротьба і втрата віри

Глава 31. Внутрішня боротьба і втрата віри

Ніч у Катарі була тиха, але наповнена шепотом. У внутрішньому саду палацу, серед жасминових кущів і фонтану, Катя стояла поруч із Асаном — вчителем, який став для неї більше, ніж просто рятівником.

Вона дивилася на його тепло, з ніжністю, яка давно не дозволяла відчувати себе.

— На днях я зможу тебе вивезти, — сказав Асан, стиха. — Якщо шейх Надір поїде на переговори, я використовую момент. Але ти повинна бути готова.

Катя кивнула, її очі блищали.

— Я готова. Я давно готова.

Він простягнув руку, торкнувся її щоки. Вона не відступила. Навпаки — притиснулася ближче. Їхні губи зустрілися в поцілунку — ніжному, але сповненому надії.

І саме в цей момент, з-за колони, в тіні — принц Руслан.

Він завмер, але лише на мить. Очі його розширилися, а серце — наче хтось стиснув його залізною рукою. Він зробив крок вперед, але відразу зупинився. Його погляд — не просто болючий, а розгублений, образений, охоплений хвилею ревнощів.

Катя — та, кого він колись кохав. Та, яку шукав. Та, яку вважав втраченою.

А тепер — вона цілується з іншими.

Руслан стиснув кулаки. Його дихання стало важким. Він не міг дивитися, але й не міг відірвати погляд. Його внутрішній світ тріщав — між бажанням підійти і крикнути, і страхом почути правду.

Асан нічого не помітив. Він обіймав Катю, шепочучи:

— Ми втечемо. Я обіцяю.

А Руслан розвернувся різко, майже з лютим. Його кроки були тихими, але рішучими. Він ішов у темряву, але в душі — вже народжувався шторм.

Принц Руслан, охоплений болем і ревнощами, більше не міг стримуватися. Він рішуче вийшов з тіні, наблизився до Асана і з ярістю схопив його за рубашку.

— Як ти посмів до неї доторкнутися?! Вона — моя наречена! Не чіпай її!

Асан застиг. В очах — шок, нерозуміння. Він не знав, хто перед ним.

— Хто ви такий? — запитав він спокійно, без агресії. — Звідки ви знаєте Катю?

Руслан стиснув зуби:

— Це не твоє діло. Ти поцілував її — і за це відповіси.

Він замахнувся, готовий ударити. Але Катя встигла схопити його за руку.

— Руслан, зупинись!

Руслан подивився на неї. В його очах — розчарування. Він побачив її руку. На пальці — не було кільця. Того самого, в якому вона поклялася бути з ним.

— Де твоє кільце?! — вигукнув він. — Ти поклялася бути моєю! Хіба клятва нічого не означає? Як ти могла, Катя?!

Катя стояла, розгублена. Її голос був тихим:

— Руслан... я...

Але він перебив:

— Навіщо ти цілувалася з ним?! Ти забула про мене?!

Катя зібралася з силами. Її голос став твердим:

— А де ти був, коли я страждала? Коли була рабинею? Коли чекала на тебе? Мені казали, що ти втік. Що тебе більше немає.

Руслан закричав:

— Мене викрали! Я був у Мустангу, серед пісків! Я втратив пам’ять! Ти не розумієш, що таке — не знати, хто ти! Але ти була в моїх снах. Я думав про тебе. Я шукав тебе — навіть не знаючи, кого шукаю.

Катя стояла в шоку. Її серце стискалося. Вона не знала, що Руслан пережив таке. Вона не знала, що він втратив пам’ять. І тепер — вона шкодувала.

Але Руслан вже був розчарований. Його очі — як буря, що не знає, куди вдарити.

— Ти не чекала. Ти здалася. І я — більше не знаю, хто ти.

Руслан, перед тим як піти, зупинився. Його очі — повні болю, але ще не згаслі.

— Катя... — сказав він. — Я знаю, ти розчарована. Пробач мені за те що ти страждала. Але я все одно люблю тебе. Завжди любив. Навіть коли не пам’ятав себе — ти була в моїх снах. Ходімо зі мною. Почнемо нове життя.

Катя мовчки дивилася на нього. Потім — перевела погляд на стривоженого Асана, який стояв поруч, не розуміючи, що відбувається.

Вона зробила вибір.

— Руслан... я не піду з тобою.

Він завмер.

— Я відмовляюся від твоєї допомоги. Я залишаюся з Асаном.

Руслан не вірив у те, що чув. Але Катя продовжила:

— Він — проста людина. Він знає, що таке біль. Що таке виживання. А ти... ти жив у розкоші. Навіть якщо ти був у селі Аль-Захір кілька місяців — ти все одно принц. І через твою кров — я пережила рабство, страх, втрату.

Руслан стиснув кулаки. Його голос став глухим:

— Значить, я більше ніколи тебе не побачу.

Він глянув на Катю і Асана з гнівом, але не з ненавистю — з розчаруванням.

— Щасливого вам. Будьте разом. Тоді викручуйтесь самі. Прощай, Катя.

Катя відповіла тихо, з жалем:

— Прощай, мій принце.

Асан стояв мовчки. Тепер він розумів: це був той самий принц Руслан, через якого Катя страждала. Той, хто залишив її — нехай і не з власної волі.

Руслан розвернувся, кинджал на поясі блиснув у світлі фонтану. Він ішов геть — з раною в душі, яку не залікує навіть час.

Катя залишилася з Асаном. Він подивився на неї:

— Ти повинна мені сказати... Як ти познайомилася з ним?

— Я не хочу про це говорити, — відповіла вона. — Головне — я знаю, хто поруч зі мною зараз. І мені легше.

Асан кивнув. Його голос був твердим:

— Я витягну тебе звідси. Без допомоги принца. Я зберу людей. Ми повстанемо проти рабства. Я обіцяю.

Катя усміхнулася. Вперше — щиро.

— Я вже зробила свій вибір.

А десь у темряві, серед жасминових кущів, Руслан ішов у ніч. Один. Але з іменем Каті в серці — як шрам, який ніколи не зникне.

Нічний аеродром. Принц Руслан біг до літака, ховаючись у тіні. Він пробрався на віллу шейха Надіра заради Катерини. Заради останньої надії. Заради любові, яку носив у собі, незважаючи ні на що.

Але вона відмовила. Не просто відмовила — вона обрала іншого. І це боліло сильніше, ніж полон, втрата пам’яті, вигнання.

Він сів у літак. Ніхто не бачив його сліз — окрім неба, яке мовчало.

Королівський палац. Ніч. Тиша. Руслан повернувся. У коридорах — жодної душі. Він проходив повз дзеркала, не дивлячись на своє відображення. Сльози текли по обличчю, але він не витирає їх. Нехай течуть. Нехай болить.