Глава 30. Сад, де проростає надія

Глава 30. Сад, де проростає надія

Сад біля резиденції Феліції був огорнутий вечірнім спокоєм. Місячне світло лягало на пелюстки квітів, перетворюючи їх на сріблясті відблиски. Самія сиділа на кам’яній лавці, схиливши голову. Її пальці теребили край хустки, а очі були повні сліз, які вона більше не намагалася приховати.

Вона думала про Даніеля. Про те, як він обрав Хадіру. Про те, як її мрія — бути поруч із ним, бути його обраною — розсипалась, мов попіл. Усе, що здавалося вічним, виявилося ілюзією.

Кроки були тихими, майже невловимими. Але Самія відчула, що хтось наближається. Вона не злякалась — у цьому саду страх уже не мав влади над нею.

— Ти плачеш, — прозвучав голос. Тихий, але впевнений.

Вона обернулась. Перед нею стояв Зіяд — помічник королеви Фейзи. Він завжди був поруч, але ніколи не наближався так близько. Його погляд був тривожним, але в ньому не було жалю. Лише тепло.

— Я не хотів заважати, — сказав він, підходячи ближче. — Просто… не міг піти, знаючи, що ти одна.

Самія не відповіла одразу. Вона дивилась на нього, ніби вперше помічаючи, що в його очах — не просто співчуття, а щось більше. Щось, чого вона давно не бачила.

— Ти не заважаєш, — сказала вона нарешті. — Тут так тихо… ніби все забуло, що я більше не та, ким була.

Зіяд сів поруч. Він не торкався її, не нав’язувався. Просто був поруч — як опора, як тінь, що не лякає, а захищає.

— Ти все ще та, ким була, — сказав він. — Просто тепер ти сильніша. І прекрасніша… у своїй печалі.

Самія усміхнулась — вперше за довгий час. Усмішка була слабкою, але справжньою.

— Ти дивний, Зіяде. Всі кажуть, що я маю забути, а ти — що я маю пам’ятати.

— Бо в твоїй пам’яті — світло. Навіть якщо воно болить. Я… давно хотів сказати тобі дещо.

Вона повернулась до нього, її погляд став серйозним.

— Кажи.

Зіяд замовк на мить, ніби збирався з духом. А потім промовив:

— Коли я вперше побачив тебе — ти була як полум’я. Не тому, що палала, а тому, що освітлювала все навколо. Я не знав, що можна любити так тихо… без надії. Але тепер… я хочу надіятись.

Самія завмерла. Її серце забилось швидше.

— Ти… любиш мене?

— Так. Не як принцесу, не як загублену душу. А як жінку, яка заслуговує бути коханою — не за минуле, а за те, ким вона стала.

Сльози знову з’явились у її очах, але тепер вони були іншими — не від болю, а від полегшення. Від того, що хтось побачив її справжню.

— Я боюсь знову вірити, — прошепотіла вона.

Зіяд обережно взяв її за руку.

— Тоді вір мені. Я не прошу бути поруч назавжди. Я прошу — дозволити мені бути поруч зараз.

Самія подивилась на їхні руки, переплетені, як дві долі, що знайшли одна одну в саду, де все починалось зі сліз, а тепер — з надії.

— Зараз… це вже більше, ніж я мала, — сказала вона.

І сад завмер. Місяць став свідком нової глави. Глави, де любов не кричить, а шепоче. Де біль не зникає, але стає легшою. Де серце, одного разу розбите, починає знову битися — поруч з іншим.

Самія дивилася на нього, і в її погляді з’явилася надія. Вперше за довгий час вона відчула, що її серце — не розбите назавжди.

— Я допоможу тобі вибратися звідси, — сказав Зіяд. — Ти не повинна страждати. Ти — більше, ніж чиясь втрата.

Самія кивнула. Вона витерла сльози, і її голос став твердішим:

— Я поговорю з Феліцією. Я повинна це зробити.

Вона повернулася до Зіяда:

— Повернись до Фейзи. Скажи їй, що все гаразд. У мене є план.

Самія стояла у коридорі, тримаючи в руках складений лист. Її очі були сповнені рішучості, але в глибині — тривога. Вона постукала у двері покоїв Карли, служанки, яка завжди була поруч, але ніколи не нав’язувалась.

Карла відчинила, як завжди — стримано, з прямою поставою і холодним поглядом, що приховував більше, ніж показував.

— Карло… — почала Самія. — Мені потрібно, щоб ти поговорила з Феліцією. Щоб вона прийняла мене. Я… я готова.

Карла мовчала кілька секунд, вдивляючись у Самію. Вона бачила — ця дівчина більше не зламана. Вона зібрала себе докупи, як воїн перед битвою.

— Я спробую поговорити з нею, — сказала Карла. — Я думаю, настав час. Тобі потрібно поділитися з нею тим, що тебе тривожить.

Самія простягнула руку, торкнулась руки Карли і ніжно поцілувала її пальці.

— Дякую тобі, Карло. І за те, що ти підтримувала мене. Навіть коли я мовчала.

Карла, хоч і залишалась зовні холодною, відчула щось тепле в грудях. Вона не могла цього показати, але Самія — єдина, хто пробуджував у ній щось людське.

Ця дівчина заслуговує на правду. І на шанс.

Карла кивнула:

— Я допоможу тобі. Я хочу, щоб Феліція знову стала собою. І щоб це безумство нарешті закінчилось.

Феліція сиділа у своїх покоях, занурена в новини на планшеті. На екрані — кадри з Катару: троє принців одружилися, влаштувавши грандіозні весілля. Серед них — принц Даніель, який сяяв на церемонії поруч із нареченою з впливового роду аль-Шаф. Королівські родини, блискучі вбрання, інтерв’ю, феєрверки над палацом Аль Ваджба — усе це здавалося далеким, майже знущально радісним.

Феліція стиснула келих вина. Її пальці тремтіли, а в грудях наростала біль.

— Вони святкують… — прошепотіла вона. — Поки я втрачаю все.

З глухим звуком келих полетів у стіну, розбившись на сотні уламків. Вино стікало по шпалерах, наче кров.

Карла, яка стояла біля дверей, усе бачила. Вона увійшла, не питаючи дозволу.

— Ти злишся, бо вони усміхаються, а ти не можеш, — сказала вона спокійно.