Глава 29. Коли мовчання стає голосом

Глава 29. Коли мовчання стає голосом

Після вечора заручин палац аль-Шаф наповнився спокоєм. Щасливі закохані — принцеса Вікторія та Дем’ян — вирушили в подорож на білосніжному верблюді, прикрашеному орнаментами з королівської скарбниці.

Принцеса була вишукано вбрана: на її голові — золотиста буркаа¹ з тонкою вуаллю, що прикривала уста, а очі її палали, мов східні зорі. Дем’ян не міг відвести погляду — він був зачарований її поглядом, її присутністю, її тишею.

Вони неквапливо рухались серед гарячих пісків, коли вдалині побачили плем’я бедуїнів. Діти вибігли їм назустріч, радісно вигукуючи щось на своїй мові, одягнені просто, але з гідністю.

Коли вони прибули до табору, жінки в чорному одязі з закритими обличчями та чоловіки в традиційних бурнусах поклонились Її Величності — Великій принцесі Вікторії. Вона була для них не просто гостею — вона допомагала їм: фінансувала будівництво домівок, забезпечувала дітей освітою.

Дем’ян був вражений — не лише красою пустелі, а й людьми, які жили суворо, але гідно. Він, що виріс серед хвиль Егейського моря, вперше ступив у світ піску й тиші. Але поруч із Вікторією він не боявся — бо її любов була його домом.

Бедуїни подали їм воду — прозору, холодну, як благословення серед розпеченої пустелі. Принцеса Вікторія спілкувалася з дітьми, з жінками, з чоловіками, уважно слухаючи, як вони живуть, чим дихають, чого бояться і про що мріють.

Вона пообіцяла: скоро тут з’явиться джерело — не лише води, а й надії. Вона побудує для них дім, школу, місце, де діти зможуть вчитися, а матері — не боятися за завтрашній день.

Потім Вікторія запитала про одне місце — на арабській мові, ніжно, з повагою. І одна бедуїнка, обличчя якої було закрите вуаллю, прикрашеною сріблом і бісером, мовчки показала дорогу.

Принцеса низько поклонилася їй — не як правителька, а як жінка, що розуміє біль і силу іншої жінки.

Разом із Дем’яном вони знову сіли на білосніжного верблюда, і той повільно рушив по гарячому піску, залишаючи за собою слід, що скоро стане дорогою — не лише для них, а для всіх, хто шукає світло серед пустелі.

Здалеку вони побачили пальмовий гай — високі фінікові дерева, що тягнулися до неба, а біля них — джерело чистої води, мов благословення серед пісків.

Вікторія з Дем’яном зупинилися. Вони дали верблюду напитися, а самі, взявшись за руки, підійшли до найвищої пальми.

Принцеса простягнула руку, зірвала стиглий фінік — темно-золотий, блискучий — і подала його Дем’яну.

Він скуштував, і його очі розширилися:

— Я ніколи не їв такого солодкого фініка…

Вікторія сіла поруч, притулившись до його плеча. Її погляд зупинився на пальмі, і в пам’яті спливли слова її дідуся — еміра Анвара.

— Коли я була маленькою, — тихо сказала вона, — дідусь розповідав мені легенду про фінікову пальму, що росте лише там, де серце чисте, а наміри — благородні.

Дем’ян слухав, не перебиваючи.

— Ця пальма, — продовжила Вікторія, — з’являється лише тим, хто несе мир, любов і пам’ять. Її плоди — це не просто їжа. Це дар, що зцілює душу.

Вона взяла ще один фінік, поклала його в руку Дем’яна. — Якщо ти скуштував його — значить, пустеля прийняла тебе.

І в ту мить між ними запанувала тиша — не порожня, а наповнена значенням, як пісок, що зберігає тепло навіть після заходу сонця.

Вікторія сиділа поруч із Дем’яном, її голос був м’який, як вечірній вітер пустелі. Вона дивилася на фінікову пальму, і в її очах жила пам’ять, та почала розповідати легенду, мов чарівна східна Шахерезада.

— Мій дідусь, колишній емір Анвар, колись розповів мені в дитинстві легенду про справжню любов, він полюбляв нам розповідати справжні арабські легенди — почала вона. — Про те, як одна зла Чаклунка сперечалася з Добрим Чарівником. Вона казала, що любов — це слабкість, що вона швидко минає. А Чарівник відповів: «Любов — це те, що залишається, коли все інше зникає».

І він розповів їй історію.

Жила колись принцеса Бахіра — донька еміра Катару, найпрекрасніша у палаці. Її довге чорне волосся спадало, мов шовк, а карі очі світилися добротою. Всі її поважали, але вона полюбила простого юнака — Амаля, сина торговця. Вони гуляли за руку, сміялися, і їхнє кохання було чистим, як джерело серед пісків.

Чаклунка, розлючена їхнім щастям, вирішила зруйнувати його. Вона перетворилася на жінку-торговку з каравану і з’явилася на східному базарі, де Бахіра шукала подарунок для Амаля — вони щойно стали нареченими.

— Ти гарна, — сказала торговка, — але краса минає. Подивись у дзеркало.

Бахіра побачила дрібні зморшки — сліди часу, страху, сумніву. І тоді торговка дала їй крем, обіцяючи повернути молодість.

Увечері Бахіра намазала обличчя. А вранці… у неї виріс хвіст змії. Вона злякалася. Амаль прийшов, щоб влаштувати пікнік, але побачив її — і не відвернувся. Він обійняв її, заплакав, і сказав:

— Це не ти винна. Це закляття. Я знаю, хто може допомогти.

Він повів її в пустелю, до племені, що охороняло фінікові пальми — дерева, які, за легендою, зцілюють душу, якщо любов справжня.

Амаль поклявся, що вилікує її. І Чаклунка, дивлячись здалеку, лютувала — бо її магія не змогла знищити те, що було сильніше за страх, сильніше за зовнішність, сильніше за час.

— Ось чому, — завершила Вікторія, — фінікові пальми вважаються священними. Бо вони ростуть там, де любов не боїться змін. І якщо ти скуштував фінік — значить, ти готовий любити не за зовнішнє, а за істинне.

Дем’ян мовчав. Він дивився на Вікторію, як на свою Бахіру. А фінікова пальма шелестіла, мов підтвердження. А Вікторія продовжела розповідати: