Глава 26. Велич і ревнощі

Глава 26. Велич і ревнощі

Пустеля була мовчазною. Вітер ніжно ковзав по піску, залишаючи хвилі, що нагадували сліди часу. Принц Руслан сидів на камені, втупившись у горизонт. Його очі були порожні, а руки стискали голову — ніби намагалися витягти з неї спогади, які зникли.

— Я не зміг її захистити… — прошепотів він. — Я не пам’ятав, хто вона. Я не пам’ятав, хто я. І через це Катя стала жертвою.

Його зникнення змінило все. Уряд Катару розгубився, Катя залишилась без захисту. Руслан карав себе за це щодня.

До нього підійшов Сем — його найкращий друг. У руках він тримав пакунок із муттабалем та куббою¹, замовленими з кафе, що стояло на прикордонній дорозі між Саудівською Аравією та Катаром.

— Я приніс тобі поїсти, — сказав Сем, сідаючи поруч. — Ти виглядаєш, ніби не їв кілька днів.

Руслан мовчав. Його погляд був далекий.

— Послухай, — продовжив Сем. — Не карай себе за те, що не зміг її захистити. Ти був без пам’яті. Це не твоя провина. Вона чекає на тебе. Вона вірить, що ти повернешся.

Руслан похитав головою.

— Ти не на моєму місці. Ти не знаєш, як це — прокинутись і не пам’ятати, кого ти любиш. Не знати, хто твоя родина. Не знати, хто ти.

Сем поклав руку йому на плече.

— Можливо, я не на твоєму місці. Але я з тобою. І я допоможу тобі всім, чим зможу. Ти мені як брат.

Руслан подивився на нього, очі наповнились сльозами.

— Дякую, що ти є, мій дорогий Сем.

Сем усміхнувся:

— Тоді не втрачай час. Ми ще можемо все змінити.

У цей момент шейх принц Діма зателефонував. Він щойно отримав координати вілли шейха Надіра, де, за чутками, утримували Катю. Їхати туди — кілька днів через пустелю, але це був шанс.

— Руслане, — сказав Діма по телефону, — ми знайшли її. Це далеко, але ми можемо дістатися. І ти маєш бути там. Вона чекає.

Руслан підвівся. Його постава змінилась — зламаний чоловік перетворився на воїна.

— Я поїду. Я визволю її. І я більше ніколи не залишу її. Я одружуся з нею. Вона — моє серце.

Сем кивнув:

— Тоді рушаймо. Пісок більше не ховає твою пам’ять. Він веде тебе до неї.

Пісок пустелі змінювався кам’янистими дорогами. Небо раптово потемніло, і над горизонтом з’явилися хмари — ніби сама природа відчувала напругу, що витала між Русланом і Семом.

У машині панувала тиша. Лише звук двигуна і шелест сторінок, які перегортав Сем. У руках він тримав старий щоденник — потертий, з шкіряною обкладинкою, на якій був вигравіруваний герб королівської родини Руслана.

— Я знайшов це серед твоїх речей, коли ти був без свідомості, — сказав Сем, не відриваючи погляду від сторінок. — Думаю, ти маєш це прочитати.

Він передав щоденник Руслану. Той відкрив його і натрапив на дивну фразу, написану від руки:

«Якщо одного дня мене не стане — шукайте не того, хто мовчить, а того, хто ховається в гучності.»

Руслан перечитав її кілька разів. Серце забилося швидше.

— Це… — він замовк, намагаючись згадати. — Це написав хтось із моєї родини. Можливо, батько. Або… Савва.

Сем насупився:

— Савва? Твій брат?

Руслан кивнув, дивлячись у вікно.

— Він завжди був… надто гучним. Завжди в центрі уваги. Але тепер я думаю — можливо, це була маска. Можливо, він щось приховував. Щось важливе.

Сем замислився:

— А якщо це він і є — той, хто «ховається в гучності»?

Руслан стиснув щоденник.

— Тоді все, що сталося з Катею… з моєю пам’яттю… могло бути не випадковістю. Можливо, хтось хотів, щоб я забув. Щоб я не дізнався правду.

Сем подивився на нього серйозно:

— Ти думаєш, твоя королівська родина приховує таємницю?

Руслан відповів тихо, але впевнено:

— Я думаю, я сам — частина цієї таємниці. І тепер я маю її розкрити. Не лише заради себе. Заради Каті. Заради всього, що було вкрадено.

Сем поклав руку на кермо, пришвидшуючи рух:

— Тоді ми їдемо не лише рятувати її. Ми їдемо за істиною.

Вашингтон, США

У Нью-Йорку було спекотно. Асфальт парував, а повітря було важким, мов думки Еміне, які не давали їй спокою. Вона сиділа в машині, дивлячись на школу, куди щойно відвезла свого сина. Але думки були не про навчання, не про майбутнє — а про Дем’яна.

Її колишній. Її любов. Її біль.

Він був з іншою. І не просто з іншою — з дівчиною з багатої, впливової родини. Еміне не могла змиритися. Вона не знала, хто ця жінка, але знала одне: вона має дізнатися все.

Вона вирушила до Вашингтона. Там, у великому скляному будинку з фонтаном перед входом, розташовувалося приватне агентство, яке спеціалізувалося на зборі інформації. Її давня подруга працювала там — індуска на ім’я Прія Шарма, розумна, прониклива, з очима, які бачили більше, ніж дозволено.

Еміне залишила машину на стоянці, поправила волосся і впевнено зайшла всередину. Її зустрів агент у костюмі, провів крізь охорону і ліфт до офісу на 17-му поверсі.

— Пані Шарма чекає на вас, — сказав він, відкриваючи двері.

У просторому кабінеті Прія сиділа за комп’ютером, переглядаючи досьє.

— Еміне, — усміхнулась вона, підводячись. — Я вже здогадалась, чому ти тут.

— Я хочу знати, хто вона. — голос Еміне був твердим. — І не просто ім’я. Я хочу знати її слабкості. Її звички. Її минуле. Все.

Прія мовчки перегортала файли на екрані. Її обличчя стало серйозним, очі зосереджено блищали. Вона повернула монітор до Еміне.

— Ось вона, — сказала тихо. — Принцеса Вікторія аль-Шаф. — на екрані показує фото — На офіційній портреті королівська родина Катару. В центрі — емірат Ібрагім аль-Шаф, правитель Катару, поруч із ним — його донька Вікторія, велична, з приємним поглядом і бездоганною поставою. Її мати — українська королева Олена аль-Шаф, про яку ходили легенди: жорстока, але справедлива, жінка з залізною волею. Позаду стояли її брати і сестри. Також старий колишній емір Анвар аль-Шаф та його перша дружина Назіра. Усі вони — величні, впевнені, недосяжні. Родина, яка керує не лише країною, а й міжнародними корпораціями, фондами, медіа.